Рік по тому "Еспресо.Захід" запитав в українців, як у них розпочався трагічний день 24 лютого 2022 року, а поряд з тим – як змінилось їхнє життя.
Історії львівської лікарки, народної депутатки, викладача з Рівного, франківського поліцейського, луцького надзвичайника поєднує те, що кожен із них тоді, як і всі українці, відчував страх і розпач, але мав розуміння, що треба вистояти.
Народна депутатка Наталія Піпа пригадує для "Еспресо.Захід", що напередодні мала важкий день, засідання парламенту тривало близько десяти годин. Голосували за надзвичайний стан в областях, де було скупчення російських військ. Нардепи розуміли, що наступного дня, можливо, доведеться голосувати воєнний стан, але припускали, що обмежиться Луганською і Донецькою областю, про які перед тим заявив Путін.
"Я мала приготовану тривожну валізу, в Раду також ходила з наплечником, де був мінімальний набір того, що має бути. Вранці розбудив дзвінок: "Почалося". Нардепи мали протоколи, що і як робити в такому випадку. Масштабів ніхто собі не уявляв і тоді для мене було найважчим рішенням, чи як мамі повертатись до Львова і рятувати дітей, чи як депутатці залишатися, бо ж попереду голосування", – пригадує пані Наталія.
На той час у Києві вона була з чоловіком.
"Перед 24 лютим ми всі були в "розстрільних списках" росіян. Одних мали видати чеченцям, інших знищити на Красній площі і так далі. Звісно, ніхто не знає, чи на практиці щось було б імплементовано, але, в першу чергу, під загрозою були б чітко проукраїнські депутати. Тоді ми з чоловіком обговорювали, чи будемо їхати до Львова разом чи окремо, аби в дітей було більше шансів мати хоч когось з батьків (тобто чи вони залишаться сиротами, чи напівсиротами). В той момент я зробила найстрашніший вчинок у своєму житті, про який довго не могла говорити вголос – написала заповіт, де просила усиновити моїх дітей", – розповідає парламентарка.
А далі чекала наступних вказівок. Каже, що за протоколами усіх депутатів мали евакуйовувати разом з членами сімей у бункери, але оскільки бункерів не підготували, то кожному довелося рятуватись самостійно.
"Єдине, нам прийшло негласне повідомлення, що президента евакуювали. В той момент було найстрашніше. Бо ми не знали, куди його евакуювали – за кордон чи в іншу область", – пригадує депутатка.
За словами Наталії Піпи, більшість депутатів не знали, де саме є Зеленський. І лише коли він вийшов біля адміністрації і довів, що він у Києві, то це позитивно вплинуло не лише на пересічних українців, а й на народних депутатів.
"До звільнення Київщини, до речі, у парламенті була сильна єдність. Згодом вона послаблювалась, але все ж сильніша, ніж довоєнна".
Після голосування парламентарка таки поїхала до Львова.
Також поспішала потрапити до рідного міста, до дитини, лікарка-анестезіолог Першого ТМО Наталія Матолінець. 24 лютого 2022 року вона, разом із колегами, була у відрядженні в одній з турецьких клінік. Пригадує, що напередодні довго розмовляла з сином телефоном і всі вже активно обговорювали ймовірне вторгнення. Однак, каже, в душі не вірила. Вранці встала, а в Україні вже тривала повномасштабна війна. Тоді розпочався, як вона сама називає, "триденний марафон до дому".
"Як нині пам'ятаю ті секунди неприйняття і відчую, страху – чи я повернусь і побачу рідних, чи буде в мене житло, чи не буде зруйнована лікарня", – пригадує медикиня.
У Львів вона прибула лише 26 лютого, лише на самому кордоні простояли понад добу. Львів зустрів темним, похмурим і безлюдним, тривала комендантська година.
"Вранці я відразу поїхала на роботу і в перший день ми зустрілись з проблемою – маса людей втікали зі сходу, з Києва. Це – люди з інвалідністю, залежні від діалізу, інсуліну, з онкологічними проблемами. Вони мусили десь отримувати життєво важливу допомогу. Відділення працювали у три зміни, а в усіх терапевтичних відділеннях були ліжка у два яруси. Чесно кажучи, медикам навіть не було коли думати, щоб кудись тікати", – додає Наталія Матолінець.
13 березня у першому ТМО зустрілися з черговим викликом – до них одномоментно привезли близько ста пацієнтів. Це сталось після обстрілу рашистами Яворівського полігону.
"Такої травми ми не бачили навіть у час скнилівської трагедії. Тут були просто пошматовані тіла без рук і ніг, дефекти грудної клітки, обличчя, судини, які фонтанують кров'ю. Попри те, що медики морально готові до будь-якого розвитку подій, ніхто ніколи в житті не міг уявити масштабів травми, коли в одного пацієнта відірвані дві ноги, рука і 80% опіків, у тому числі обличчя. Коли привозять просто обвуглене живе тіло, у свідомості, яке кричить неймовірним голосом", – пригадує Матолінець.
Тоді у першому ТМО з усіх пацієнтів, яких привезли, помер лише один. В той день одномоментно працювали 20 операційних, 20 хірургічно-реанімаційних бригад. Були задіяні усі ліжка в лікарні. Відтоді щоденно відбуваються зустрічі очі в очі з війною.
"Ми працюємо з найрізноманітнішими організаціями, фондами й міжнародними медиками, які живуть разом з нами і допомагають. Всі в один голос кажуть – навіть у найгарячіших точках світу ніде не бачили такої жахливої травми серед цивільного населення. Вони іноді готові були самі пацієнтами наших психологів. Таке здавалося неймовірним у 21 столітті в центрі Європи".
До слова, за цей час у львівській Лікарні швидкої допомоги, яку самі медики називають Фортецею незламності, пролікували понад пів мільйона пацієнтів (в тому числі 350 важкопоранених дітей). Отримали медичну допомогу 80 тисяч переселенців. Також тут уперше в Україні розпочали робити унікальні операції, які ніколи не виконували – це реконструктивні операції, пересадки ділянок тіла.
Викладач, директор навчально-наукового інституту охорони здоров'я Рівненського Національного університету водного господарства та природокористування Ігор Григус також не був удома – повертався з відпустки. Був у бориспільському аеропорту, коли перші ракети полетіли на Київщину.
"Поки чекав маршрутку на Рівне, почув якісь дивні звуки. В очах обслуговуючого персоналу був переляк. Через деякий час нас попросили покинути приміщення аеропорту, а пасажирів, які зареєструвалися на наступний рейс, уже не впустили до літака. Паніка була надзвичайна, люди не знали куди бігти, на який транспорт сідати, і це все під звуки вибухів", – розповідає пан Ігор.
24 лютого його повернення з Києва до Рівного тривало 18 годин, коли зазвичай дорога займала не більше, ніж чотири.
"Уся бориспільська траса стояла, в кілька рядів машин. Поміж них люди йшли пішки з валізами в руках. Коли ми проїжджали повз Гостомель, перед тим саме відбулося його бомбардування. Бачили, як літають ворожі літаки, наших військових, які їхали на вантажівках і везли озброєння. Поїхати було нереально важко. Інші пасажири автобуса, які їхали в Луцьк, зв'язалися з рідними і сказали, що там також обстріляли аеродром. Ми ніхто не мав більше ніякої інформації, це було страшно", – пригадує Ігор Григус.
Студенти й випускники пана Ігоря нині боронять Україну, а двоє віддали за неї життя.
Луцький аеродром гасити випало надзвичайнику, майору служби цивільного захисту Андрію Малімону. Саме він з бригадою ліквідовував наслідки прильотів російських ракет. Тоді в місті пролунало 6 вибухів.
"Я був якраз на чергуванні з 23 на 24 лютого. Крім повідомлень у ЗМІ про ймовірне вторгнення Росії, було звичайне чергування. Заступили з хлопцями на добу, викликів не було. А вже приблизно о 5 годині ранку почули гул літаків. Розуміли, що щось буде. Після того, як почитали новини, що Росія вторглася в Україну, за короткий час отримали виклик на луцький аеродром. Коли поцілили, були там безпосередньо залучені в роботу, адже аеродром у підпорядкування нашої бригади", – каже Андрій Малімон.
Найбільше вранці 24 лютого переживав за свій особовий склад.
"Ми перебували безпосередньо в епіцентрі, коли прилетіло. Уламками пошкодило наш автомобіль. Перше, на що я подивився – чи всі хлопці цілі, бо були зовсім поряд прильоту. Нас просто тоді зберіг Бог. Лише кілька секунд відділяли від найгіршого. За нами приїхало ще одне відділення і тоді на реєстратор другого авто було відзнято, як прилетіла ще одна ракета, яка вже влучила в ціль".
Пан Андрій розповідає, що емоції вже були після того, коли побачив саме відео прильоту. Тоді прийшло усвідомлення, що був у кількох метрах від смерті.
"У нас така робота, що звикаємо до руїн, вогню. Для нас головне – порятунок людей і допомога. На той момент старались усі тримати себе в руках, тверезо на все дивитись. Адже ти безпосередньо на місці події і передаєш інформацію на оперативно-координаційний центр. До такого не можна звикнути, як до будь-якої повсякденної роботи – коли ти приїжджаєш на пожежі, чи інші виклики. Війна – це по-іншому", – додав надзвичайник.
Андрій Малімон каже, що з повномасштабною війною робота рятувальника не надто змінилася. Лише стала небезпечнішою.
"Ми продовжуємо виконувати свою роботу, виїжджаємо на позиції безпосередньо у зону бойових дій. Хлопці їздили в Харків, міняли колег, аби ті могли трохи відпочити, піротехніки часто відбувають на ротації для розмінування. Тобто роботи додалось, але її треба виконувати. Ми на одному фронті, наші хлопці в ЗСУ на іншому", – підсумував Малімон.
Андрія Яцківа, поліцейського з в Івано-Франківська, о 4 годині ранку підняли по тривозі. Каже, що одразу подумав – почалася велика війна.
"Ми взяли речі першої необхідності, як відпрацьовували за планом. Згодом пролунали вибухи, які почув увесь Івано-Франківськ. Перша моя думка була: що робити з 5-річним сином, бо найбільше переживав за нього. Син не злякався, але він почув звуки сирени і сказав: "Путін напав". Я й не сподівався, що 5-річна дитина може таке сказати, зметикувати", – пригадує правоохоронець.
Каже, коли вийшовши на вулицю, то побачив, що люди були в паніці. Доїхати до роботи було нелегко, в місті вже утворювалися затори на виїзд. Хтось просто хотів покинути місто, хтось рухався до кордону.
"Коли ми приїхали на роботу у формі, з речовими мішками, аптечками, то всіх озброїли і ми пішли на службу – в посиленому варіанті несення служби до наступних вказівок. Усі чекали, як далі проходитиме наша робота. Тобто, чи будуть нас відразу формувати в якісь групи й відправляти обороняти те чи інше місто. Але на той час ми залишилися в Івано-Франківську", – розповідає Андрій Яцків.
У день повномасштабного вторгнення отримали вп'ятеро більше дзвінків. Здебільшого повідомляти про підозрілих людей біля шкіл, аеропорту, адмінбудівель.
"Люди масово звертались. Особливо після вибухів почали в паніці видзвонювати. Мовляв, ми не знаємо, що робиться, чути вибухи, допоможіть, приїдьте… Поліція в міру можливостей реагувала на ці виклики, намагалася заспокоїти. Люди не завжди розуміли, що відбувається. Найчастіше питали про бомбосховища, де врятуватися під час вибухів, сховатися від ворожих ракет", – додав він.
Повномасштабна війна змінила роботу правоохоронців. Поліція перейшла на посилений режим несення служби. 80% особового складу почали працювати в режимі 24/7.
"Люди в паніці вишуковували ворожих агентів. Тоді почалися історії з мітками. Через масову паніку так буває, що боїшся кожного сусіда. Зауважу, що зазвичай це були передчасні висновки людей. У паніці вони ухвалювали таке рішення – дзвонити, повідомляти, щоб захистити своє місто".