Перші згадки про такий вид народної творчості на теренах України з'явилися ще у XVI столітті. Попри це, ще кілька десятиліть тому вертепи фактично були заборонені, адже атеїстичний рядянський режим переслідував релігію і все, що було пов'язане із нею. Зрештою, ще за часів Петра 1 було видано ряд указів та заборони українського слова, літератури, театру. Під заборону також потрапив і вертеп. А за цариці Катерини ІІ це переслідування посилилось ще більше. Попри це, вертеп набув широкого розповсюдження, студенти Києво-Могилянської академії йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру.
"Еспресо.Захід" підготував підбірку різдвяних вертепів, відомих у різних куточках України.
Слово "вертеп" спочатку означало місце, печеру, де народився Христос. Пізніше вертепами стали називати спеціальні переносні коробки, у яких розміщувалися ляльки – герої різдвяної історії. Власне, колись вертеп був у формі будиночку, який мав два поверхи. Кожен із цих поверхів мав своє значення, символізуючи небо та землю. Саме така форма була найзручнішою, щоб розповідати людям через вистави про історичні події, важливі у ті часи.
На другому поверсі показували різдвяну драму, на першому – відтворювали побутові події. Перша, різдвяна частина вертепу, яку називали "свята", мала більш-менш стабільну композицію. Натомість друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.
Одним з найвідоміших і найстаріших вертепів в Україні є Сокиринський (або Галаганівський) вертеп. Його якраз і показували, як тоді казали "бурсаки" Києво-могилянської академії. Вперше ця подія відбулась на Полтавщині у селі Сокиринці ще в 1770 році.
Тоді студенти вперше показали лялькову виставу в маєтку прилуцького полковника Галагана. Його гості були зачаровані цим дійством і вирішили щедро винагородити артистів, а ті, у відповідь, подарували Галаганам вертепну скриню з ляльками та текстом до вистави, музичні ноти передали місцевому церковному хору. Відтак Вертеп побутував у маєтку поміщиків Галаганів понад століття.
До слова, копії експонатів Сокиринського Вертепу демонструвалися на виставці лялькового театру у Празі.
Дерев’яна скриня Сокиринського Вертепу налічує тридцять п’ять ляльок. Майже усі вони зроблені з дерева, а у потрібний момент вони можуть рухатись, оскільки частково механізовані: смерть замахувалася косою, козак танцював, присідаючи, у Царя Ірода з плечей злітала голова.
Майже всі ляльки одного розміру, але серед них виділяється лялька козака Запорожця, що у півтора рази більша, оскільки він є головним героєм другої світської дії Вертепу. Також цікаво, що заняття вертепника часто передавалося у спадок від батька до сина. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання індивідуальності персонажам. У другій частині вертепної вистави звучали інструментальні твори: Запорожець танцював гопак, Шляхтич із Полькою – краков’як. Поруч із вертепником, знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, бубні та колісній лірі.
Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням, сценарієм. Своєю формою він нагадував селянську хату або церковцю. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного релігійного змісту. Всередині скриньки встановлювали примітивні саморобні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур.
Вертепна скриня на заході країни, у тому числі й карпатському регіоні, також увійшла в обряд колядування і стала постійним атрибутом різдвяних свят. Ще Іван Франко писав:
"Майже рівночасно з містерією страстей Христових дійшов до нас відгук іншої західноєвропейської містерії – рождественської. Се був вертеп".
"Вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адаптувала шкільна драма: поважний текст і веселу інтермедію. Відповідно до сього змінилася і його архітектура: домик зробився двоповерховий: нагорі відбувалися сцени набожні (об'яснення і діалоги говорені були звичайно церковною мовою або хоч підмішаною церковними виразами), а внизу йшло зовсім інше життя, являлися фігури, вихоплені з живої дійсності: глупуватий мужик, циган, єврей, шляхтич, козак".
Згодом ляльковій вистави на Галичині здебільшого витіснили театральні дійства з тими ж персонажами - пастушки, козаки, царі тощо.
В Закарпатті, особливо в селах, ще збереглися традиції, коли дітлахи або й навіть старші мужчини збираються у бетлегем (вертеп) і ходять колядувати на все село. Вертеп на Закарпатті схожий на цілу театралізовану виставу, бо кожен учасник бетлегему має свою роль. Серед дійових осіб бетлегему – ангели, царі, чорти, дід, баба та інші. Більше того, за кілька тижнів до Різдва Христового учасники вертепу починають готувати спеціальний сценарій. Зароблені вертепом кошти часто віддають на потреби церкви.
Найбільш розповсюдженими дійовими особами в бетлегемі є: ангели, одягнуті в довгий білий одяг, обтягнутий через плечі та в поясі довгими червоними стрічками. У кожного на голові повинна бути корона (інакше на Закарпатті кажуть "чаков"); пастирі (вівчарі), одягнені в білі гаті (штани), білу сорочку з лайбиком, на голові у кожного чорна шапка – "крисаня", а в руках вівчарські палиці. Але головною дійовою особою серед бетлегемщиків є Дідо, одягнутий у "холошні" (штани з овечої шерсті) і "петек", а на голові у нього овеча шапка ("ковпак").
Говорячи про колядницькі традиції, можна згадати і карпатського дракона, який вже багато років ходить колядувати разом з ватагами в Бороняві. Кожного року 6 січня молоді парубки, які хочуть женитися, збираються разом у вертеп та беруть з собою скрипку, баян та, звісно ж, Шаркань – карпатського змія-дракона. З драконом молодики йдуть колядувати саме в ті двори та хати, в яких є дівчата на видання та з якими б хотіли побратися. Колядників з радістю зустрічають господарі дому та дівчина, а як нема дівчини вдома, то перевертають ялинку та знімають прикраси, показуючи свій гнів та образу.