"Еспресо.Захід" розповість про цю драматичну сторінку в історії української церкви.
Фото: Фотографії Старого Львова
Як відомо, уніатська або Українська греко-католицька церква виникла в кінці 16 століття, після підписання так званої Берестейської унії в 1596 році. Це була угода між частиною православної церкви на території Речі Посполитої (сучасної України, Білорусі та частини Польщі) та католицьким церковним урядом поляків. Відповідно до цієї угоди, виникала нова церква, яка зберігала східні православні традиції, але підпорядковувалася папі Римському. Спершу уніати не мали багато прихильників, однак поступово в 17-18 столітті церква знайшла себе на західній Україні. А в 19 столітті стала потужною проукраїнською організацією, ставши незаперечним лідером культурного життя Галичини.
Переживши уряди Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Польщі та Німеччини, все ж УГКЦ була безсилою перед червоною загрозою зі Сходу. Тож, з відступом Вермахту і неминучою поразкою нацистської Німеччини в Другій світовій війні, Червона армія знову захопила західну Україну. В липні 1944 року червоноармійці вже були у Львові. Тоді Радянський Союз взявся за найбільшу українську організацію Галичини – УГКЦ.
Однак радянське керівництво розуміло, що за раз зробити з великої церкви з кардинально іншими поглядами свою маріонетку, їм одразу точно не вдасться, тому була обрана більш хитра тактика.
Диктатор СРСР Йосип Сталін у березні 1945-го затвердив так звану "Інструкцію №58" – це загальний плани боротьби проти Ватикану, де передбачалося багато різних заходів, серед яких перший розділ стосувався саме ліквідації УГКЦ.
Спершу відбувався ідеологічний наступ на уніатів. Замовні статті поширювалися серед населення в яких духівництво звинувачували у всіх відомих і невідомих гріхах. А вже вночі 11 квітня 1945 року було заарештовано тодішнього главу УГКЦ митрополита Йосипа Сліпого, також єпископів Будку та Чарнецького і два десятки інших священиків. Інших єпископів також було затримано. За кілька днів була взята в оточення духовна семінарія УГКЦ. Відповідно, відбулися арешти священиків-викладачів, а теологів і семінаристів призовного віку насильно мобілізовано на військову службу.
Після арешту головних діячів УГЦК, церква фактично була обезголовлена, однак точно не знищена. Це розуміли й радянські спецслужби. Віряни від своєї віри добровільно не відмовляться, тому НКВС розробило план про так зване "возз’єднання" греко-католицької церкви з московською православною церквою.
Фото: Фотографії Старого Львова
Для втілення цієї ідеї було створено ініціативну групу з середовища самих же греко-католицьких священників, котра повинна була, згідно з інструкцій декларативно заявити про розрив стосунків із Ватиканом. У 1945 році така ініціативна група була сформована з трьох отців, що зголосилися співпрацювати з комуністами: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника, Антонія Пельвецького, як представників трьох єпархій Галицької митрополії – Львівської, Перемиської і Станиславівської. Учасники цієї групи почали закликати українське духовенство Галичини за прикладом "політичного з'єднання України з Росією" переходити до з'єднання з РПЦ
Діяльність зрадників з ініціативної групи тривала майже рік. Її зусиллями, в поєднанні з терором радянських спецслужб, вдалося переманити до російського православ’я близько тисячі священників, більшість з котрих змушені були здійснити свій перехід не з власної доброї волі, а під примусом. Проте, ще більше греко-католицьких священників було арештовано.
По завершенню діяльності ініціативної групи назріла ще одна проблема. Для скликання й проведення собору необхідні єпископи, але таких серед прихильників комуністів не було. Для виправлення цієї ситуації в лютому 1946 року делегація ініціативної групи у складі 13 священників вирушила до Києва, де православний митрополит Іоан висвятив на єпископа Пельвецького та Мельника. Цікаво, що третій представник ініціативної групи Костельник сан єпископа так і не отримав, бо був одружений.
На початку 1946 року Костельник звернувся з проханням до місцевої влади, щоб дозволити провести собор з 8 по 10 березня того ж року у церкві святого Юра у Львові. "Собор", в якому офіційно взяли участь 216 представників (хоча очевидці кажуть, що було набагато менше людей – близько 140) місцевого духівництва та делегація московської патріархії, одностайно ухвалив рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, тобто розриву церковного життя з Ватиканом та возз'єднання з Російською православною церквою.
Однак за канонічним правом, скликаний "собор" все ж не став легітимним, бо його скликали єпископи уже РПЦ, а не УГКЦ. Саме тому як УГКЦ, так і вся католицька церква, вважають це зібрання псевдособором.
Відомо, що багато учасників цього "собору" були доставлені на нього безпосередньо радянськими спецслужбами, та й сам перебіг усього дійства відбувався під їхнім пильним наглядом та контролем. Як наслідок, збережених фотографій "Львівського собору" практично не має, однак є документальний кінофільм, спеціально знятий з пропагандистською метою.
Мешканці Львова дізналися про офіційну "самоліквідацію" УГКЦ тільки 10 березня. У дусі постанов цього псевдособору відбулася поступова ліквідація греко-католицької церкви і в Закарпатській області України (1946–1949) та на Пряшівщині (1950). З того часу майже пів століття Українська греко-католицька церква змушена була діяти у підпіллі, аж поки наприкінці 1980-х рр. не було відновлена її офіційна діяльність. Однак, звісно, що роки перебування під гнітом комуністів та московського патріархату вплинули на відсоткове відношення вірних УГКЦ. Адже, коли знову було дозволене вільне віросповідання, частина населення західної України, яка раніше сповідувала греко-католицьку церкву все ж перейшла до православної віри. Та загалом позиції УГКЦ не похитнулися, адже на Галичині – це церква №1 за кількістю вірян і довірою населення.
Фото: Вікіпедія
Єпископ УГКЦ Юліан Вороновський (1936–2013 роки) закінчив духовну семінарію у роки підпілля церкви і прийняв чернецтво у радянський час, висвячений на єпископа у 1986 році. На Всеукраїнському форумі у 1991 році у Львові з нагоди роковин псевдособору 1946 року він наголосив, що до 1945 року на території Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей православних храмів майже не було. У Львівській області була лише одна православна церква святого Георгія у Львові.
Владика Юліан тоді розповів конкретну історію, яку знав від очевидців подій 1946 року: "До декана Рави-Руської отця Іллі Блавацького у 1945 році приїжджають член "Ініціативної групи" отець Гавриїл Костельник у супроводі капітана НКВД. Сідають за стіл. Капітан демонстративно кладе на стіл пістолет. Отець Костельник ставить питання про перехід у православ’я. На відповідь отця Блавацького: "А якщо я не захочу", отець резюмує: "То зогниєте в тюрмі". Подібна розмова і за подібних умов відбулася між отцем Костельником і секретарем митрополита Андрея Шептицького отцем Володимиром Грицаєм".
Єпископ УГКЦ Филимон Курчаба (1913-1995 роки) також залишив свідчення, які оприлюднив Інститут історії Церкви УКУ, про підготовку до Львівського псевдособору.
"Вони їхали групою, такий був уповноважений по культах, кагебіст, один або двоє, і Костельник, їхали на "соборчики", тобто в кожний деканат. Декан мав скликати всіх, і там Костельник викладав ті потреби; заявляв, що от ми є в більшості, ми навіть, як це зробимо, то врятуємо Церкву нашу, і це не буде жадний злочин, жадне відступство, бо від Бога не кажуть нам відлучатися, тільки заступника Ісуса Христа, тільки папу не згадувати, відкинути, але ви собі в серцях тримайте, що хочете. Звичайно, на перший той візит священники відказувалися, не хотіли, але опісля, коли Костельник видів, що священники не хочуть годитися, тоді викликали кагебіста. Він також своє слово мав. Розуміється, дуже не грозив, тоді ще хотіли якось так толерантно, цивілізовано поступати. Але після його промови тоді Костельник другий раз зачинав говорити: "От бачите, він то вам сказав, але якщо ви не хочете, то всі тоді підете так, як ваші владики, а ви то зробіть для форми, то в совість вас не зобов’язує", – і такими підступними, лестними словами наговорював, так що дуже багато йшли на те і так робили", – пригадував він.
Читайте також: Блаженніший Святослав оголосив про початок беатифікаційного процесу Любомира Гузара