Христина Панасюк: "Я жартую, що роздаючи автографи, помилково підписала контракт з армією"

Про це все Христина Панасюк розповіла слухачам програми LIVE на FM Галичина.

Ви від початку російського вторгнення у 2014-му вирішили бути корисною своїй країні. Чому не стали осторонь?  

Не змогла стояти осторонь, коли дізналася, що військові Рівненської бригади приїхали, їх розбили, дуже багато було втрат, поранень. Тож вирішила долучитися до волонтерів. Спочатку просто фінансово і продуктами, а потім як волонтер. Відтак вирішила спробувати також допомагати музикою і усвідомила, що музика на війні не менш важлива, ніж продукти.

Христина Панасюк, фото: FM Галичина

А у вас були такі розмови тоді, що ой, напевно, буде велика війна, що то не кінець?  

Звісно, такі розмови були часто, спілкувалися, аналізували, і в моєму колі спілкування серед воїнів і волонтерів велика кількість людей, які мають аналітичний склад розуму. Скажу так, що особисто я, можливо, не до кінця уявляла масштаби війни, яка буде потім. Мені здавалося, що люди в Рівному, Львові, Тернополі ніколи не відчують, що таке війна, тому що вона далеко, вона на Донеччині й на Луганщині.

Вже розуміючи, що таке жахіття війни з 2014-го, чи була, може, навіть моральна броня до нового наступу Росії?  

Думаю, що так. За 10 днів до повномасштабного вторгнення безпосередньо була в Авдіївці. У Пісках були. І розумію, що тоді все вже дихало війною, все було дуже-дуже близько. І розмови, і розуміння, що може трапитися щось дуже страшне. Але я розуміла, що поруч з військовими мені спокійно, безпечно, тому приїхала, зробила серію концертів, поїхала додому, навчатися в автошколі, працювати. Перший день мого водіння, коли я вчилася на права, вчилася водити авто, був 23 лютого. Тому ось так доля цікаво інколи повертає. 

фото: FM Галичина

Перші прильоти у Рівному, вашому рідному місті, були вже 25 лютого, далі – 27 лютого. Не думали зібрати речі, поїхати кудись подалі, може навіть за кордон?

Звісно, було дуже страшно за дітей. І я чесно запитала в них, чи готові вони поїхати з бабусею? Бо розуміла, що я не покину Україну, поки вона в небезпеці. Вони сказали: "Якщо ти їдеш, ми їдемо, якщо ти не їдеш, ми залишаємося з тобою". Мама як відповідальна, доросла, таки вирішила залишитися і берегти тут діточок. Я продовжую "волонтерити", навіть будучи у війську. Ночами дзвінки, наприклад, хтось хоче з Америки допомогти, там турнікети або автівки, або щось інше необхідне. Відтак уже почалося вигорання, втома, але потім узяла себе в руки, і продовжувала робити все, що можу зробити заради того, щоб людям на війні стало трошки легше.  

Тоді ж ваша композиція "Ти підбори змінила на берці" отримала нове життя. Вона ж раніше була написана, так?  

Так, ця пісня була написана у 2016 році. Я їхала до своєї подруги під Маріуполь. Вона в якийсь момент, коли маму мали мобілізувати як медика, підписала контракт, прибігла до мами і сказала "Мамо, на війну їду я". Це такий був шок для всіх – і рідних, і близьких, і друзів. Але я тоді їхала до неї, приїхала й побачила, що крім неї там ще було троє дівчат. Всі четверо були Юлі. Хтось був снайперкою, хтось аеророзвідницею, хтось медиком, санітаркою. Тобто дівчатка на бойових посадах були й виконували важкі задачі.  

фото: FM Галичина

Коли співали для українських військових – хлопців, дівчат, – що ви бачили в їхніх очах?  

Віру, мужність. Я бачила глибину. Те, що можуть зрозуміти лише ті, хто втрачав, лише ті, хто був там, де страшно, важко. І це відчуття, які не порівняти, мабуть, ні з чим. У цих очах дуже багато мужності, сміливості, відданості й любові.

Музика на фронті має терапевтичний ефект, на вашу думку?  

Так. Я вам скажу як психолог, бо вже маю диплом магістра психології, завершила навчання. У мене був такий цікавий випадок саме на війні, безпосередньо в роботі з воїнами. Ми з колегами працювали в одному з підрозділів, і нам привели хлопчину, який не розмовляв. Він дивився просто в одну точку. Це були всі ознаки того, що людина схильна вчинити самогубство. Так, зараз ми без імен, прізвищ, тому можу про це говорити. А в мене була гітара неподалік, і я просто зайшла в кімнату, де сидів він, і запитала: "А можна, я посиджу біля вас, просто налаштую інструмент, бо мене попросили заспівати?". Він кивнув головою. Я почала налаштовувати інструмент, почала тихенько грати українську народну пісню "Ой у вишневому саду". І побачила, як він починає дивитися, слухати. Перед тим пропонувала йому воду, чай, каву, печиво, він відмовлявся. І від фруктів також відмовлявся. А тут він починає дивитися, починає слухати. Я завершила, він сказав: "Гарно". Потім я йому кажу: "Можливо, ми з вами чаю поп'ємо?". Він погодився. Ми попили чаю, трішки поспілкувалися, провели його до їдальні, він зміг поїсти. І потім людина відновилася. Мабуть, отак я трішечки поєднала і музику, і психологію. Тому з точки зору терапії, так, музика працює. Я це відчула. 

Яка тоді історія спонукала вас долучитися до лав Збройних Сил України?  

Я завжди жартую на цю тему, коли мене питають: "Як так сталося, що співачка опинилась у Збройних Силах?" Жартую, що роздаючи автографи, помилково підписала контракт з армією. І мені сказали: "Контракт підписаний, вітаємо!". 

Якщо серйозно, то це було рішення виважене, важке. Декілька ночей просто не спала, уявляла будь-які сценарії, які можуть трапитися, переживала, хвилювалася. І проживши весь цей страх та усвідомивши всю відповідальність, я таки прийняла це рішення. 

Розкажіть, будь ласка, яка ваша посада у війську, де ви служите?  

У мене вже третій рік пішов на Херсонщині. Я психолог, працюю з нашими воїнами, з пораненими, з людьми, які потребують допомоги, підтримки, потребують, щоб їх вислухали, щоб їм допомогли.

фото: FM Галичина

На вашу думку, жінка у війську сьогодні – це вже норма, чи все ще боротьба за право бути на своєму місці?  

Я думаю, що це певною мірою норма, а певною мірою все ще йде боротьба. До кінця ще не можуть визнати, що жінка також може піти служити, і вона може бути не менш ефективна, не менш відповідальна, не менш дієва, мудра і досвідчена. Жінки здебільшого (тобто, не знаю чіткої статистики, але думаю, що це не менш ніж 90%) приходять добровільно, крім тих, кого мобілізували безпосередньо згідно з військовим зобов'язанням. 

І жінки дуже мотивовані, вони знають, чому прийшли, вони вірять у свою країну, в своїх людей. Думаю, роль жінки саме в тому, щоб допомогти, підтримати, надихнути і дозволити бути слабким в якийсь певний момент, якщо саме цього потребує душа, виговоритися, а потім знову продовжити боротьбу. 

Чи забрала війна у вас ніжність?  

Ні, я думаю, мою ніжність забрати неможливо. Це моя сила, тому що я вважаю, що в ніжності, в жіночності також є сила, і розумію, що хочу це зберегти попри службу, попри війну, попри втому, виснаження, яке інколи буває.

Розмовляла Юлія Бєльська