Щороку в ці дні я знову проживаю цю втрату. У перші червневі дні в мене не стало кота. Якась частина серця відвалилася, і моє серце більше ніколи не буде цілим…
Але я вже звикла йти до Бога, коли мені боляче. Знаю, що тут буде знеболення і додасться сил жити далі. Тому я в церкві. Але лише три дні минуло, мені так боляче, що хочеться вити вовком. "За звірів не моляться", – сказали мені тут. Та й не збиралася, якщо що. Я прийшла, бо не вмію переживати втрати без Бога, бо хочу дізнатися, що з цим можна жити далі й від болю не розірветься серце. Словом, від строгого уроку догматики мені легше не стало…
Я не вірю, що Бог забуває котів і собак, які все своє звіряче життя пробуджували в нас людей. Ну і що, що в них немає душі? Зате є маленьке серце, яке вміє любити більше, ніж деякі люди, яким за замовчуванням дано так звану душу. Він мусить мати спосіб перевезти їх у Рай. Інакше нащо мені цей рай без найкращого у світі Іриса ПанаКота ІІ? Зараз у мене полетять тапки і Типікон від благочестивих парафіян, але мушу це сказати. Я дуже сумніваюся, що в Бога все так, як у людей: крок вліво, крок вправо – розстріл. У Нього інша оптика. Вже тому я так на Нього надіюся. І вже тому, коли в мене буде вибір – Рай людський чи котячий, виберу котячий.
І дуже добре, що на цьому шляху є священники, які вміють повести за собою в рай і людей, і їхніх котів без втрати для всіх.
– Отче, але мені так боляче, так боляче…
– Я обов’язково помолюся і за твого котика, і за тебе.
– А ми з Ірисом ще зустрінемося після смерті? Я можу хоча б надіятися?
– Обов'язково!
Сьогодні я вдячна тому отцю за ту розмову кількарічної давності, коли від мого серця відвалилася велика його частина. Бо не вдалася до богоборства, не ставила більше сумнівних запитань. Я бігла додому з церкви і мені нарешті за останні три дні хотілося жити. Я знала, що десь на мене чекає мій дорогий котусик Іриско, а доки я топчу траву на цій синій холодній планеті, він їсть на сніданок свій улюблений сир і ганяє небесних мишей, спить на особливо блакитній хмаринці і зрідка наглядає за мною, аби ковдра не сповзала мені з вушка, як робив це багато років тут на землі.
Я не вірю, що Христос міг сказати мені на третій день після втрати друга, що в нього немає душі і за нього не можна молитись. Думаю, Він обняв би мене за плечі і плакав би разом зі мною. Бо Він плакав, коли Його друг помер, плакав надривно, як плакала я, коли не стало мого Іриска. Обійми ці – це прояв милості. Більше нічого й не треба.
Звичайно, отець той не буде молитися у вівтарі за мого Іриса. Але за "маму" Іриса він точно замовив слово, бо біль від втрати не взяв гору і звідкись знайшлися сили жити далі. Церква – це таке місце, де з тобою радіють і плачуть, і так було задумано від самого початку.
Якщо я думаю про Рай, то бачу своїх котиків і собак, які біжать мені назустріч. А тим часом Ірис просить за мене у Христа, щоб у мене був хтось, хто може накривати мені вушко, коли я сплю. Він чекає на мене в котячому Раю, куди пускають не всіх дорослих.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.