У 2019 році він пішов на пенсію і влаштовував своє цивільне життя, займався улюбленою справою – ремонтом авто.
Як розповів морський прикордонник "Еспресо.Захід", про повномасштабне вторгнення почув від своєї сестри, яка жила у Вінниці, але до кінця не повірив.
"Чесно кажучи, я не вірив у повномасштабне вторгнення. Думав, що буде щось локальне на Донбасі. Ми в Маріуполі були більш-менш спокійні. Я знав, що сил і резервів досить для локального нападу. Проте не міг уявити, що буде така атака. Подзвонила моя сестра з Вінниці та сказала тривожним голосом, що Україну обстрілюють, почалося вторгнення. Я їй ще тоді не повірив. Так, чув, що десь трохи стріляють, вибухи були. Розумієте, в Маріуполі постійно були обстріли: як у 2014 році почалися, так і час від часу були всі ті роки. Було звично чути вибухи. Включив телевізор і офігів, але все одно до кінця не вірилося. Тоді я виїхав у місто, щоб розвідати ситуацію. У Маріуполі навіть удень 24 числа не до кінця всі вірили, 50 на 50, у повномасштабну війну".
Болю не було, але я відчував, як горю – пече обличчя, плавиться одяг
Що було далі, Олександр розказує неохоче. Лаконічно відповідає, що після дзвінка з військкомату пішов до своєї частини, далі – виконував покладені на нього обов’язки.
"В один час займався евакуацією, це був період перед пораненням. Важко сказати, скільки людей вдалося врятувати, бо умови були невідповідні, щоб я ще рахунок вів. Головним був кінцевий результат – врятувати людей. У цей момент один із можливих, найшвидших і реальних шляхів був через море, протокою між Азовсталлю, до міста. Була дуже напружена атмосфера, постійно очікував, що щось станеться в будь-яку секунду. Звичайно, було страшно. Якщо хтось говорить, що йому не страшно, то він бреше. Це працювало так: злякався, заспокоївся і побіг далі. Ця війна – це далеко не 2014 рік. Це й авіація, і техніка, і ракети. Це динамічна сучасна війна. Вперше тебе б’ють зверху, з боків, з води".
Уже 27 березня тоді ще капітан Олександр Морський отримав важке поранення. Як пригадує захисник, тоді він болю не відчував ще, але бачив, як від вогню плавиться на ньому одяг.
"З Азовсталі у місто потрібно було доставити вантажі. Перед тим, як ми мали відходити від берега, по нас влучила ракета. Що це була за ракета, не знаю, але удар був потужний. Вибух, пожежа… Мене оглушило, бачив спалах, а потім темнота, потім вогонь. Я ще не розумів тоді, що поранений. Болю не було, але відчував, як горю – пече обличчя, плавиться одяг. Час тоді зупинився. З Божою допомогою і великим бажанням жити я вибрався на берег, але тоді загинули 4 людини. Потім ще добрався до пункту базування, який був за метрів 200-150. Там мені надали допомогу і так я й залишився на Азовсталі".
Після ампутації руки, яку довелося зробити медикам Азовсталі, Олександр від евакуації відмовився, хоча це й було можливим. Натомість, як пригадує морський прикордонник, пішов до своїх товаришів та допомагав їм, як міг.
“Звідти поранених намагалися евакуйовувати на гелікоптерах, але я сильно не рвався. Думав: є бійці у важчому стані, їм потрібна негайна евакуація. Я почувався більш-менш нормально. Весь час до полону перебував на Азовсталі. Спочатку в медпункті, а потім пішов до своїх, бо було дуже багато поранених там, а я вже не потребував постійного медичного нагляду. Займався чим міг, скажемо, повсякденним життям на Азовсталі, бо в боях без руки брати участь трохи не виходило”
Разом з іншими захисниками Маріуполя у травні 2022 року, після кількох місяців важкої боротьби, прикордонник вийшов із майже зруйнованого заводу та потрапив у полон.
"Я сприйняв новину про здачу в полон спокійно. Як те, що має бути, іншого варіанта немає. Морально вже був до цього готовий. Так, ми говорили між собою про полон, було сподівання, що нас одразу обміняють. Проте, вже як сталося, так сталося. Мені ще пощастило, я був у полоні порівняно недовго – з 17 травня по 29 червня. Я був в Оленівці".
В Оленівці їх поселили у невеликий барак, розрахований на трохи більш ніж 100 людей. При цьому майже всі з полонених були пораненими, у тому числі й сам Олександр, у якого було ампутовано ліву руку.
"Нас привезли, викинули, обшукали, обібрали та закинули в барак. Нас спочатку було понад 400 у приміщенні, яке розраховане на 100 людей. Спали на підлозі, на кариматі чи на чому було. Згодом привезли матраци та щось подібне на ліжка, бо важко оцінити було їх стан. Але треба розуміти, що це не всім було. В основному віддавали матраци тим, хто важче поранений. Але поранені були у нас всі".
Немає такого поняття "важко - не важко", є настрій на перемогу
Олександра допитували, але він не боявся дискутувати зі своїми катами й доводити, що нацистами у цій війні є саме вони – окупанти та терористи.
"Вони мені розказували, що прийшли у Маріуполь рятувати людей. Вони хіба "врятували" мене від мого щасливого життя. В мене був нормальний дім, добра робота і було все прекрасно. Я будував плани, звичайні людські цілі, як от купити краще авто, поїхати відпочити. А вони прийшли, та в мене тепер нічого не залишилося. І що? Від цього вони мене рятували? Казали, що від нацистів рятують. Я їм пояснював, що вони самі нацисти. Вони ж люблять свою національність, свою батьківщину. Це ж те саме все виходить, що й у нас. "Те саме, але не те", – відповідали мені", – каже захисник.
У полоні на українських військових, у тому числі й Олександра, чинили здебільшого психологічний тиск. Фізичних катувань, порівняно з тим, як можуть катувати окупанти, не було.
Про обмін їм нічого не говорили, та й самі полонені не хотіли марно надіятися. Якби не місцевий колаборант, який запевнив їх, що обмін таки відбудеться, то думали б, що їх збираються вивезти до Росії або ж куди гірше.
"Про обмін ми дізналися випадково. Десь раз у два тижні групу людей кудись вивозили. Ми спочатку думали, що на обмін, але потім зрозуміли, що це не так. Потім вони зібрали нашу невелику групу, якраз усі були пораненні та з відсутніми кінцівками. Один з їхніх офіцерів сказав нам "по секрету", що нас відправляють все ж на обмін. Він раніше служив до 2014 року у Збройних силах України, але став колаборантом. Хоч і пожалів про це згодом, але дороги назад немає. От він нам і сказав, щоб ми не переживали, бо їдемо додому. Хоча в той день ми таки не поїхали, ще який час чекали. До того моменту, поки нас не обміняли, усі вагалися, чи дійсно це відбудеться".
29 червня Олександра з товаришами обміняли та він опинився на підконтрольній території. Пригадує чоловік й свої емоції та як змінився після того, що пережив.
"Коли обмін відбувся, я навіть нікому не подзвонив. Просто хотів заспокоїтися, присісти та покурити. Вже коли в госпіталь приїхали, за годинку-півтори, тоді подзвонив додому. Була боязнь того, що не знав, як поводитимусь після полону, що "повилазить" із моєї голови. Після пережитого, мабуть, трохи помінялися мої життєві цінності, спокійніше ставлюся до всього, що відбувається, менше звертаю уваги на матеріальні речі. Немає вже тих переживань і зайвих емоцій, є спокій та розсудливість. Немає такого поняття як "важко - не важко", є настрій на перемогу. Ми всі маємо вірити в неї й у те, що все можна пережити та перетерпіти".