Приблизно за пів години їзди зі Львова, перед Миколаєвом, є так звана Лиса Гора. На перший погляд пагорб нічим не відрізняється від інших – зарості глоду, терну, трохи далі – високі сосни. Однак саме тут захований один із найцікавіших об'єктів Миколаївської фортеці – група укріплень "Лиса Гора": печерні ходи та сховища, збудовані австрійськими солдатами перед початком Першої світової війни. Саме тут науковці зібралися на виїзну конференцію присвячену збереженню Миколаївської фортеці, в існування якої ніяк не хочуть повірити у Міністерстві культури.
"Наша мета – показати усім, насамперед Міністерству культури, що Миколаївська фортеця існує, – каже начальник управління охорони об’єктів культурної спадщини департаменту архітектури та розвитку містобудування ЛОДА Василь Петрик. – Комплекс фортифікаційних споруд так званого Миколаїв-Розвадівського передмостового укріплення налічує 21 об'єкт. Частина з них дуже добре збережені, частина – у гіршому стані, але всі вони потребують збереження. Для цього треба, аби Міністерство культури внесло їх до Державного реєстру нерухомих пам'яток культурної спадщини".
Археолог зізнається, що до 2019 року сам не знав про існування деяких об'єктів, адже вони заховані в лісах. Про деякі з них Василь Петрик дізнався від київського дослідника Максима Ющенка. Ющенко вивчав дані про фортифікаційні споруди Миколаїв-Розвадівського передмостового укріплення за даними з австрійського та російського архівів, у тому числі за шпигунськими картами. Потім за геолокацією відшукував їх на місцевості.
На відміну від середньовічних фортець, наприклад Кам'янець-Подільської, які видно здалеку, Миколаївська фортеця – це комплекс укріплень, захованих на місцевості. З неба побачити їх було неможливо. Але цей комплекс фортифікаційних споруд налічував близько 40 км печерних сховищ і підземних переходів. Однак без гіда знайти входи у печери вкрай важко.
Зокрема, на Лисій Горі, де чи не найкраще збереглася група укріплень, на перший погляд немає і сліду від фортифікаційних споруд. Але Максим Ющенко, який виступив за екскурсовода, показує на рів. Це колишня траншея. Буквально за кілька метрів – камінь, порослий мохом і кущами, а під ним вхід. Його можна побачити, хіба якщо рухатися знизу. У цей начебто невеликий отвір проходить дорослий чоловік, за ним інший. Спускаюсь слідом і опиняюсь у просторому тунелі, в якому спокійно можна стояти на повен зріст. Тунель розгалужується, однак ми йдемо на світло і виходимо з іншого боку. Тут є вказівник – опорний пункт "Схід". Трохи далі – ще чотири входи в тунелі-печери. Припускають, що менша печера слугувала складом боєприпасів, а три інші – казармами. На стінах вишкрябані написи у стилі "тут був Вася". Максим Ющенко каже, що такі написи пошкоджують так звану "кору вивітрювання", яка не дає стінкам сипатись. Та попри все, печерні сховища досить добре збереглися. Краєзнавці переконані – тут можна створити музей Першої світової війни.
"Ці печери збудували у 1912-1913 рр. Їх будувала рота з 10 Перемишльського саперного батальйону – в кінці печери вони залиши автограф, – каже Максим Ющенко. – Цікаво, що австрійські інженери переоцінили піщаник, тому що у звіті генерального інспектора у 1914 році фігурує "враховані помилки сезону 1912-13 року й у роботі залишили ті печери, у міцності яких немає сумніву". У мене є підозри, що сумнів викликала печера в опорному пункті "Захід", бо вона відверто недобудована. У настанові для австрійський військових інженерів були зразки креслень для типових споруд, і чіткі вказівки, який профіль треба задавати печерним сховищам. Ми переміряли – тут ці вказівки витримані один до одного".
Дослідник припускає, що вже на той час австрійські солдати, які видовбували ці печери, працювали не повністю вручну, а використовували пневматичні бури. Такі бури вони згодом використовували в Доломітових Альпах. Однак піщаник – не надто міцна порода, тож уже під час буріння деякі стінки завалювались, і їх відразу ж укріпляли вапняками, які клали на розчин.
Проходимо вглиб печери. Над нами приблизно 20 метрів землі. Цього було достатньо, аби печери могли витримати артилерійський обстріл. До речі, гіпотезу про те, що печери – це храми язичницьких богів, а австрійські солдати їх лише розширили, дослідники відкидають. Жодних згадок про печери довкола Миколаєва у працях краєзнавців та археологів ХІХ ст. немає.
Попри те, що комплекс фортифікаційних укріплень називають Миколаївською фортецею, захищати вона мала зовсім не Миколаїв. Це містечко не мало великого стратегічного значення.
"Значно важливішим був Розвадів. Навіть не сам Розвадів, а міст через Дністер, – каже історик Леонтій Войтович. – У середні віки Дністер був судноплавним від села Устя аж до Чорного моря. Човни плавали також по його притоках Колодниці та Зубрі, від якої зараз хіба що рівчак залишився. Зрештою, ще на початку минулого століття Дністер був значно повноводніший".
Ще у ХІХ ст. у селі Верин біля Миколаєва була поромна переправа через Дністер, а в Розвадові через ріку вів шосейний міст. Пізніше до нього додався ще й залізничний міст, тож це були стратегічні об'єкти, які потребували охорони на випадок війни. Відтак перші укріплення тут збудували ще у 1850-х роках. Щоправда, об'єкти того періоду практично не збереглися, на відміну від укріплень початку ХХ ст.
"Важливо зберегти ці об'єкти, бо це унікальна фортифікаційна пам'ятка часів Австро-Угорської імперії. Але щоб вони потрапили під охорону, треба, щоб Мінкульт вніс їх до Державного реєстру нерухомих пам'яток культурної спадщини і присвоїв їм охоронний номер, – каже Василь Петрик. – Проблема в тому, що всі ці об'єкти зараз розташовані на території трьох громад. Буває, що вхід у печери на території однієї громади, а далі – вже на території іншої. Частину об'єктів поглинули піщані кар'єри. Тростянецький кар'єр наблизився на 180 метрів до опорного пункту "Традіторен", який є унікальним низинним укріпленням".
Під загрозою і комплекс "Лиса гора", адже земля над печерами – у приватній власності. За документами її призначення – для ведення особистого селянського господарства. Хоча рельєф місцевості такий, що відразу зрозуміло – орати тут ніхто не буде.
Власне, зіткнення комерційних інтересів фірм, які видобувають пісок в околицях Миколаєва, й історичної спадщини є однією з причин, чому ці об'єкти досі не отримали охоронних номерів. Науковці Державного історико-культурного заповідника (м.Белз) ще 2019 року підготували документи з кресленнями й описом сучасного стану об'єктів Миколаїв-Розвадівського передмостового укріплення, які передали в Мінкульт. На основі цих документів зазначені об'єкти мали б визнати складовими частинами пам'ятки місцевого значення та надати їм охоронні номери. Але ці документи загубилися. Натомість Мінкульт узяв до уваги інший пакет документів, поданих пізніше – від комунального підприємства Львівської обласної ради "Реставрація та управління замками та палацами Львівщини", в яких йдеться про те, що більшість укріплень не збереглися, тож історичної цінності не мають. І саме ці документи міністерство взяло за основу. Натомість Василя Петрика звинуватили у привласненні коштів, а поліція відкрила провадження за офіційним зверненням Валерія Потюка – директора "Реставрація та управління замками та палацами Львівщини". Того самого підприємства, за документами якого Миколаївської фортеці не існує.
"Пам'ятки австрійської фортифікації є у Центральній та Східній Європі, адже імперія була немаленька. Але все це – на території різних країн. На території України такі ж укріплення, як біля Миколаєва, були біля Львова і Галича. Але коло Галича вони повністю втрачені – навіть сліду не лишилося. Біля Львова з 10 пунктів залишилося два, й то в досить поганому стані. Миколаїв – єдиний, де залишились укріплення з трьох етапів – з 1850 року. І важливо, що останні, передвоєнні, збереглися в гарному стані, незважаючи на те, що багато втрачено. І коли кажуть: "а чому саме тут треба зберегти?" то відповідь проста – бо саме тут вони лишилися. Більше нема, – каже Максим Ющенко. – Найбільша проблема в тому, що довкола Миколаєва видобувають піски. Важливо зупинити просування кар'єрів на ті ділянки, де розташовані укріплення. Хоча, якщо пісок тут видобуватимуть такими темпами, як зараз, то Миколаїв з міста, оточеного пагорбами перетвориться у пагорб, оточений кар'єрами".
За словами Василя Петрика, навіть якщо об'єкт історико-культурної спадщини розташований на землі, яка є у приватній власності, то власник зобов'язаний зберегти його в належному стані. Тому так важливо, аби кожен з об'єктів отримав охоронний номер.
"Звичайно, є питання, як ці землі потрапили у приватну власність, але цим мають займатись юристи. Нам важливо зберегти ці об'єкти. Найпростіший спосіб – приєднати їх до заповідника "Стільське городище". Ці печерні сховища можна перетворити на цікавий туристичний об'єкт. Тут прекрасне розташування – всього 30 км від Львова", – каже Василь Петрик.
"Насправді ніхто не забороняє приватному власнику облаштувати там музей і водити екскурсію. Однак якщо власник не хоче цим займатись, то, теоретично, громада чи обласна адміністрація могли б викупити ці ділянки. Але для того, аби зробити цільовий викуп за бюджетні кошти, треба, щоб Мінкульт надав цим об'єктам статус пам'яток", – каже Максим Ющенко.
Власне для того, щоб у Міністерстві культури внесли комплекс фортифікаційних споруд довкола Миколаєва до Реєстру нерухомих пам'яток культурної спадщини, майже три десятки науковців і громадських діячів підписали відповідне звернення до Міністерства культури.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.