"Еспресо.Захід" згадує людину із незламним духом та непохитною вірою.
Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові, де закінчив народну школу та перший клас гімназії. Прадідом Любомира був о. Дмитро Гузар – священик УГКЦ, парох у містечку Завалів. Під час Другої світової війни, у 1944 році, сім’я його батьків виїхала до Австрії. Згодом Любомир Гузар опинився у США, де прожив 20 років, та ще 24 роки його життя минули в Італії.
В Америці 1950 року вступив він і до Пласту. Став членом 23-го куреня УСП "Червона Калина" з осідком в Нью-Йорку. Із того часу брав активну участь у їхній праці. А вже 1993 року він повернувся в Україну та оселився біля Львова.
Упродовж 10 років (2001-2011) очолював Українську греко-католицьку церкву, яку зміг за цей час перетворити на загальноукраїнську, дбаючи про неї не лише на заході країни, але й просуваючи на схід. Саме він переніс престол УГКЦ до Києва.
Був також одним із засновників та активних учасників ініціативної групи Першого грудня, до останніх днів займався активною громадською діяльністю.
У лютому 2011 року Папа Римський Бенедикт XVI прийняв відставку Любомира Гузара з посади глави УГКЦ на його 75-му році життя. Опісля жив у селі Княжичі, поблизу Києва.
Помер Блаженніший Любомир Гузар 31 травня 2017 року у с. Княжичі, поблизу м. Києва. Похований у м. Києві в крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового.
Любомир Гузар нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом "За заслуги" III ступеня.
Читайте також: Новий календар ПЦУ та УГКЦ, на який українці перейдуть з 1 вересня
Фото: ukr-parafia-roma
Любомир Гузар переконано казав, що із життя треба сміятися. Був неймовірно простим у спілкуванні та залишив у спадок багато важливих думок.
Єдність – це теж є дар Божий. Та здається мені, що всі бажають його прийняти на власних умовах. Ніхто не хоче мінятися, кажуть – нехай цілий світ зміниться, але не примушуйте мінятися мене.
Якщо держава думає про напад, про агресію, то вона становить небезпеку для всіх інших. Навпаки, розвиток збройних сил для захисту життя і прав своїх громадян сприяє зміцненню бажання миру, загального добра. Досвід показує, що в країнах, які піддавалися агресії, гинуло багато людей, у яких не було, чим захищатися (наприклад, від бомбардувань). Але крім жертв використання зброї, мільйони людей загинули від всякого роду національних, етнічних, релігійних і навіть мовних переслідувань. Народи можуть і повинні боротися проти такого насильства, яке не має жодного виправдання
Релігія – це не знання про Бога. Релігія – це зустріч із Богом. Така зустріч може бути лише особиста. Чи може бути справжньою зустріч в Інтернеті чи, скажімо, телефоном? Ні. Зустріч – це коли особи зустрічаються фізично, особисто. З Господом Богом все так само. Спілкування з Ним не має бути механічним, масовим.
Для віруючої людини, яка розуміє те, що Бог є володарем всесвіту, я кажу: все в руках Божих, і наша доля теж. Але це не скасовує важливості старань кожного з нас. Робіть свою роботу, те, до чого ви покликані, робіть добре незалежно від того, хто при владі і які виклики перед нами. Для людей невіруючих також важливо не впадати у відчай і не плисти за течією. Робіть кожен день свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх. В єдності – сила, і вона дозволяє встояти перед будь-якими посяганнями, будь то люди, що прийшли відібрати шматок вашої землі, або люди, які прийшли вас обдурити.
Бог випробовує нас через різні обставини. Якщо ми поставимо Його на першому місці, житимемо за Його законами й будемо Йому довіряти, то можемо мати оправдану надію на Його поміч.
Пам'ятайте, що любов – це основа всього на світі... Відсутність любові, відсутність почуття, що хтось нас любить – оце є сирітство. Коли будемо щиро старатися, щоби кожна дитина в нас відчувала, що вона є люблена… тоді справді в Україні не буде сиріт.