Про це в розмові з журналісткою "Еспресо.Захід" розповіла фольклористка та етнографиня Оксана Кузьменко.
Морози були настільки сильні, що люди гинули від зими та холоду. Старші вояки дуже дивувалися молодечій відвазі хлопців. Коли зараз дивлюся на фотографії, як наші хлопці воюють на фронті, то мимоволі напрошуються історичні паралелі
Перше воєнне Різдво взимку 1914-1915 років Українські січові стрільці відзначали на теренах східної Бойківщини. Тоді вони фактично відступали під навалою царського війська, тож опинилися в Карпатах. Дослідниця, посилаючись на спогади одного зі стрільців, брата Богдана Лепкого Левка, зазначає: тодішня зима була настільки холодною, що люди вмирали просто від морозу.
"Серед стрільців було дуже багато молодих людей — гімназистів, студентів. Коли вони відступали, опинилися у східній частині Бойківщини, в наших краях. Хто не був на службі, бо їх розподіляли по різних місцях, святкували Різдво по хатах. Лепкий писав, що морози були настільки сильні, що люди гинули від зими та холоду. Старші вояки дуже дивувалися молодечій відвазі хлопців. Знаєте, коли я зараз дивлюся на фотографії, як наші хлопці воюють на фронті, то мимоволі напрошуються історичні паралелі", — каже Оксана Кузьменко.
Старшини УГА, Різдво 1918 р.
Опиняючись у хатах, стрільці все ж виконували розвідувальну службу. До речі, розвідників тоді називали "стежі". І ось, одного разу вони захопили в полон кількох полонених з царського війська, й хотіли їх розговорити. Ті ж думали, що вже кінець і їм доведеться вмирати. Та, як згадує Левко Лепкий, виявилося, що полонені також українці.
У цих спогадах підкреслюється різдвяне милосердя та Божа благодать. Це було дуже характерно на той час, якщо вояки навіть не були в нормальному середовищі, не могли колядувати, співати, повноцінно спожити вечерю, все ж така поведінка багато говорила про християнське осердя українського війська
"Яка ж була їх радість, коли почули рідну мову. Коли молоді стрільці, як діти, раділи з ними й гостили їх у бідній хатині на своїй кватирі, ніби в стаєнці тих трьох невідомих царів із востока.
І пішли балачки, спершу сумні та журливі, а потім як розв’язалися язики, все веселіші та надійніші, виголошували мови про об’єднання, про силу велику народа і його незламну віру у майбутнє. Співалось чимало пісень усяких, найбільше колядок, які так проймають душу", — так згадує у своєму нарисі "Святий вечір між стрільцями" Левко Лепкий.
Дослідниця Оксана Кузьменко зазначає, що у цих спогадах підкреслюється різдвяне милосердя та Божа благодать. Це було дуже характерно на той час, якщо вояки навіть не були в нормальному середовищі, не могли колядувати, співати, повноцінно спожити вечерю, все ж така поведінка багато говорила про християнське осердя українського війська.
Уже друге Різдво, у 1915-1916 роках, було дуже теплим, щось схоже, як цьогоріч. Тоді українські стрільці наступали, відвойовували захоплену царською армією Східну Галичину, тож опинилися у теперішній Тернопільській області, на західному Поділлі. Етнографиня каже, у спогадах йдеться про село Соснівка, яке дотепер існує в Тернопільському районі, що на річці Стрипа. Хоча зараз вона дуже маленька, а тоді це був рубіж.
У Святвечір стрільці були в окопах, у ровах, довкола них були могили полеглих товаришів, тому що там було дуже багато цвинтарів, дуже сильні були бої. Вони у тих хатах, які полишили люди, справляли вечерю і співали колядок. Згадується, що "в хатах блимають червоні вогники, ледве просіваються крізь мраку. Стрільці справляють вечерю"
Оксана Кузьменко розповідає, що на початку 1916 року в селах на лініях фронту місцевого населення вже не було, австрійські військові евакуювали людей.
"Австрійське командування дбало про селян певною мірою, бо це була позиційна війна, тому людей евакуйовували. Тобто січовики опинилися в селі, в якому місцевого населення вже не було. Люди були евакуйовані вглиб Австро-Угорщини, ближче до Австрії.
У Святвечір стрільці були в окопах, у ровах, довкола них були могили полеглих товаришів, тому що там було дуже багато цвинтарів, дуже сильні були бої. Вони в тих хатах, які полишили люди, справляли вечерю і співали колядок. Згадується, що "в хатах блимають червоні вогники, ледве просіваються крізь мраку. Стрільці справляють вечерю", — розповідає дослідниця.
Українські воїни намагалися зберігати та дотримуватися обрядовості, як це робили вдома. Більшість з них були з селянських родин. Тому і вечеряли, і колядували, і віншували, і навіть кутю до стелі підкидали, бо вірували, що скільки пристане зерен пшениці, стільки приплоду в новому році буде у господарстві.
Сотник чи командир чоти або роти виконував у стрілецькому війську роль господаря дому. Після Святвечора співали колядок, у спогадах також згадується, що "чути як дякують за побажання: дай Боже і вам, хлопці, щасливий рік спровадити, другого Різдва і Нового року діждати. А нам так само всім побачити ще вільну незалежну соборну Україну”.
Листівки "Різдво у підпіллі"
Окрім січових стрільців на передових позиціях, були також формування у тилу, так званий вишкіл. Проходили його на території поблизу Миколаєва на Львівщині — у селах Розвадів, Верен, Надітичі, Рудники, що по дорозі на Стрий. Як писав Лепкий, там Різдво та Йордан святкували "з великою парадою, з почесними сальвами (тобто салютами), музикою та дифілядою".
Стрільці Української Повстанської Армії шукали можливість потрапити бодай до когось до хати, до людей, яким довіряли, або до своїх родичів, таємно попасти на вечерю, щоб хоча б поїсти. Але як правило енкаведисти навмисно ходили саме на святу вечерю або на Різдво до хат, бо підозрювали, що хтось із родини може бути серед повстанців. Крім того, що перевіряли, вони ще й облави робили
У вишколі був звичай, що комендант, тепер це командир, разом зі старшинами виїжджали на конях на площу, там стояв стіл з проскурами з медом, які освячував священник, а тоді комендант ділився ними зі старшинами вишколу, а ті — зі стрільцями по своїх сотнях. Імовірно, це є ще одним свідченням родинної єдності у війську.
Натомість у Другу світову війну, розповідає Оксана Кузьменко, при Червоній армії святкувати Різдво не можна було в жодний спосіб. Але українські повстанці шукали найменшої нагоди це зробити.
"Стрільці Української Повстанської Армії шукали можливість потрапити бодай до когось до хати, до людей, яким довіряли, або до своїх родичів, таємно попасти на вечерю, щоб хоча б поїсти. Але як правило енкаведисти навмисно ходили саме на святу вечерю або на Різдво до хат, бо підозрювали, що хтось з родини може бути серед повстанців. Крім того, що перевіряли, вони ще й облави робили", — каже дослідниця.
Уже в повоєнний період, зокрема, як писав про Різдво 1948 року журналіст Василь Головчак, енкаведисти по-звірячому розстріляли групу дітей-вертепників. Ніхто з них не був покараний. Разом з тим є спогади, що, наприклад, дійшовши до Яворівщини, вони не рухали нікого. За словами Оксани Кузьменко, це залежало від конкретної особи, від індивідуальних проявів людяності, розуміння Різдва та його значення для місцевого населення.
Щодо стрілецьких колядок, то вони з’явилися вже по війні, зазначає фольклористка. Це був так званий відгук на те, що відбувалося, адже колядки так чи інакше пов’язані з культом померлих. Декілька таких колядок, де згадується про стрільців, Оксана Кузьменко записала на Гуцульщині та включила у свій збірник "Стрілецькі пісні". Тексти могли бути сумні, але певною мірою пов’язані з віруванням людей про пам’ять. Ось приклад однієї, записаної у 30-х роках:
"Нова радість стала, яка не бувала, над степами України пташечка літала. Ходить, стрілець, ходить то полем, то лісом, він боронить Україну то мечем, то крісом. А на того стрільця сніжок ся трусить, проб'є куля серце його, він вмирати мусить. Мусить умирати, мусить погибати, свою рідну Україну навіки лишати".
Під час Першої світової війни, у повоєнний період, також у роки національно-визвольних змагань у родинах, у яких були полеглі воїни, була традиція на Святвечір ставити ще одну, додаткову, свічку на стіл та молитися за душі загиблих.
Найгірше, коли традиція є перервана. Фактично, різдвяна традиція, як і великодня, ніколи не були перервані на заході України. Гірша ситуація вже у центральних і східних регіонах. Там залежало, наскільки у тому чи іншому селі існувала церква, до якого патріархату належав священник, якою була церковна влада, це було важливо. Там просто біда, наскільки "катком" пройшлася радянська влада, яка знищувала будь-яку обрядовість
Щедрівки на Знесінні (Львів), 1932 р.
Як би не було складно, українці завжди зберігали традиції, а це головне. Найгірше, коли традиція перервана, наголошує фольклористка та етнографиня Оксана Кузьменко. У містах та селах звичаї відрізнялися: чим далі від мегаполісу, тим сильніше вони збережені. Проконтролювати процес колядування, ходіння вертепів у селах було дуже складно.
"Найгірше, коли традиція є перервана. Фактично, різдвяна традиція, як і великодня, ніколи не були перервані на заході України. Гірша ситуація вже у центральних і східних регіонах. Там залежало, наскільки у тому чи іншому селі існувала церква, до якого патріархату належав священник, якою була церковна влада, це було важливо. Там просто біда, наскільки "катком" пройшлася радянська влада, яка знищувала будь-яку обрядовість", — констатує дослідниця.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку, телеграм-канал та твіттер.