Почну відразу з найважливішого – очікування до цієї стрічки були високими, адже дебютна робота Лукіча "Мої думки тихі" увірвалася у список кращих сучасних українських фільмів і викликала хвилю обговорення, яким може бути наше кіно. А, як відомо, великі очікування – це великі розчарування…
Особисто мене "Люксембург, Люксембург" не зачепив, але й не розчарував. Внутрішньо, я не відчув ні "вав!", ні "фу!". Це кіно, як відзначають багато кінокритиків, схоже на довгу короткометражку, яка триває майже дві години. Бо складається з життєвих епізодів, які, здається, відтягують саму розв’язку, а не доповнюють її.
Головні герої не змінюються. Ми бачимо, як життєві обставини, цей біль і радість, постійно на них виливаються в авторський трагікомічній манері, але не бачимо, яке це має відношення до загальної лінії сюжету – стосунків з батьком? Тому, по суті, у фільмі розігруються дві історії. Перша: зав’язка і розв’язка пов’язана з ідилією про "хорошого/поганого" тата. А друга історія: майже весь розвиток дії й сама кульмінація – це про життєвий абсурд пов'язаний з щоденною гіперболізованою реальністю. Тому якісь глибші емоції можна відчути на початку і в кінці фільму, а між тим глядач сам вирішує чи йому сміятися, чи плакати з протиріч українського життя та відсутності моральних орієнтирів.
Окремо варто наголосити на мові фільму. Це суржик, який моментами важко сприймається. Однак це також частина задуму автора, щоб ця гіперболізована реальність була максимально реальною, а не літературно вилизаною. Та суржику так багато, що він ріже вухо, і тому частина жартів просто не зчитуються, розчиняються.
Стосовно операторської роботи, вона не виділяється, кадри розказують нам стільки, скільки нам треба знати, майже не відволікаючи на якісь красиві чи цікаві деталі. Винятком є початок стрічки, який створює відчуття, наче, певні кадри запозичені з фільму "Мільйонер з нетрів", коли нам показують атмосферу міста в якому живуть і бігають брати.
Музика у "Люксембург, Люксембург" менше запам’ятовується, ніж у фільмі "Мої думки тихі", однак зчитується любов автора до хітів 90-х та бажання якось нестандартно їх використати.
Загалом кажучи, "Люксембург, Люксембург" – це малобюджетне авторське кіно, продовження теми початої режисером в дебютній стрічці, а саме намагання з’ясувати своє ставлення до батьків. "Кажуть, батьки несуть відповідальність за своїх дітей. Та чи діти теж мають нести відповідальність за своїх батьків? Я хз", - приблизно так каже один з героїв стрічки і в цій фразі захований дуалізм, довкола якого й вибудував фільм Антоніо Лукіч.
Моя загальна суб’єктивна оцінка – 6/10. Подивитися можна, але довгого післясмаку не залишається.
Про автора. Юрій Мартинович, львівський журналіст та фотограф.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.