Галич, який пам’ятає себе мегаполісом. Блог Христини Дорожовець

Ми приїхали у Галич, щоб розгледіти сліди його давньої столичної величі. І виявили чимало несподіванок.

Галич-замок…

Починати потрібно із Замкової гори. Звідси, з верхньої тераси, найкраще оцінити, наскільки великою була площа давньої столиці Галицького і Галицько-Волинського князівств. Праворуч на горизонті блищить баня 800-літнього храму святого Пантелеймона у селі Шевченкове (він досконалий, навіть після кількох добудов). Ліворуч, за лісом, ховається Крилос, де у 30-х роках минулого століття геніальний український археолог Ярослав Пастернак розкопав княжий дитинець. А весь цей простір поміж ними міг бути заповнений середньовічним містом. На око це 7-8 кілометрів уздовж річки Лукви, яка впадає у Дністер.

Фото: Олег Дорожовець

 

Довгий час вважалося, що саме довкола Замкової гори й формувалося місто. Але, схоже, Галич мав одразу кілька епіцентрів. Причому йдеться не тільки про географію, а й про впливи. Князі на Замковій горі ніколи не сиділи. Це вже доведено науково. Але галицька знать могла. Щоб промаркувати свою самодостатність і незалежність на противагу крилоському двору. Тож за Замковою горою у Галичі закріпилася слава такої собі вічної Фронди, оплоту опозиції супроти княжої влади. Бо за своєю сутністю Галич (попри стереотипне уявлення) був антикняжим містом. І це не тільки Данила стосується. Якщо погортати хроніки, то зауважите, що володарів у Галичі змінювали, як рукавички. Когось виганяли силою. Когось із глумом. Хтось узагалі позбувся життя. 

Галич радше функціонував як боярська республіка, якій князь був потрібен лише у форматі англійської королеви: щоб прикрашав церемонії і не заважав багатіти. Тому місцева еліта радше воліла проситися під угорську корону, носій якої перебував десь далеко за Карпатами, ніж жити під рукою сильного руського князя. Наприклад, такого як Данило. Для останнього до того ж Галич завжди був пов’язаний із дитячою травмою, оскільки малому довелося поспіхом тікати з міста. Тож і повернення сюди навряд чи було теплим. Можливо, тому він так завзято будував свою нову столицю у Холмі.  

Фото: Олег Дорожовець

Фото: Олег Дорожовець

Ті муровані фортифікації, залишки яких ми нині можемо побачити й помацати, з’явилися на горі лише у ХIV-ΧVII віках. Перед тим був дерев’яний замок, який, імовірно, належав боярину Судиславу, головному літописному лиходієві у протистоянні з Данилом. Зрештою, розкопки на горі ще тривають і постійно відкривають щось нове. Наприклад, пластичний макет замку, який експонується на подвір’ї, уже не зовсім відповідає виявленим контурам. Поки археологи були на перерві, ми дозволили собі зазирнули під навіс над розкопами. А потім зазирнули й у кілька відновлених палат у тій частині замку, що вціліла. Там якраз жартома лупашилися бутафорними мечами іноземні туристи. А на столах лежала ще купа всіляких реконструйованих рицарських обладунків. Хто любить такі фото і забави – може зависнути надовго.

Фото: Олег Дорожовець

…І Галич-порт 

Із Замкової гори спускаємося на Майдан Різдва (колишній Ринковий пляц), де застиг на коні бронзовий Король Данило. 

Фото: Олег Дорожовець

По ліву руку від нього – церква Різдва Христового, яка хоч і дійшла до нас від княжих часів, але зовсім не справляє враження древньої. Численні ремонти й перебудови, як зовні, так і всередині, зробили свою справу. Крім того, в ансамблі зараз домінує сучасна стилізована дзвіниця. У притворі церкви в стіну вмонтована плита, де начебто проступає датування 1002 року. Проте дослідженнями встановлено, що мурований храм на цьому місці звели у XIV ст. Дерев’яний, звісно, міг бути й раніше. 

Фото: Олег Дорожовець

На церковному подвір’ї звертає на себе увагу скульптурна композиція з Богородицею. Між Першою і Другою світовою війнами верхня статуя стояла у центрі фонтану на Ринковій площі Галича. Нині фонтану нема, тож стару фігуру посадили у новотвірну чашу, виконану у стилі блискучий кіч. З іншого боку – ще одна реконструкція. Макети 15 давньоруських церков Галича й околиць. Від більшості нині залишилися самі фундаменти.

Фото: Олег Дорожовець

Фото: Олег Дорожовець

Можна припустити, що в часи розквіту міста не так навіть ринок був місцем сили в Галичі, як порт на Дністрі. Він був розташований на ділянці між впадіннями у Дністер річок Лукви і Лімниці. Зараз тут заплави і буйна паросль. Жоден археолог туди ще не пірнав. Хоч дністровські мули, мабуть, поховали в собі безліч цінних артефактів. Адже в середні віки галицький порт був важливим транзитним пунктом на головних соляних шляхах Європи. Це й стало рогом міського достатку. Бо за економічною вагою сіль у ті часи мала таке ж значення, як нині нафта. Галицький порт проіснував аж до перших совітів, а  судноплавство на Дністрі протрималося навіть довше, занепавши остаточно аж у 80-х роках минулого століття. Тепер про цю славну сторінку нагадує лише сучасна пам’ятна композиція з якорем на річковому березі. 

Місце злиття Лукви і Дністра добре видно з металевого клепаного моста, який дістався місту ще від  Австро-Угорщини. Його конструкція є уособленням цісарської імперської естетики: трохи казенно, але не без елегантності. 

Фото: Олег Дорожовець

 

На правому, центровому, березі ще збереглася будівля старої електростанції початку ХХ ст. На лівому ми виявили дзот часів Першої світової війни. Тепер він слугує опорою для рекламної конструкції. Усередину можна увійти. Хтось навіть затягнув сюди розхитане кріселко. 

Фото: Олег Дорожовець

 

Між Першою і Другою війнами Галич був також і одним із центрів водяної греблі у Галичині. Зараз традиція починає відроджуватися. З міста можна здійснити мальовничу мандрівку на каяках униз  Дністром. А до середини ХІХ ст. моста через Дністер у Галичі просто не було. Тому процвітав приватний перевізницький промисел. І тримали його у своїх руках караїми.

Караїмська вулиця 

Одна з головних вулиць у Галичі називається просто – Галицька, а от друга – Караїмська. Караїми – дивовижний народ, який, на жаль, поволі зникає. Вони тюркського походження, але близькі до юдейського віросповідання. Умовно їх можна назвати "старовірами" в юдаїзмі, бо вони беззастережно визнають Тору, але відкидають Талмуд. Там є ще низка релігійних відмінностей, в які не будемо вдаватися. Гітлерівці, між іншим, під час Другої світової повністю зачистили Галич від євреїв, але караїмів не чіпали.

Караїми не були кочівниками, але були охочими поселенцями, ще з княжих часів. Попри свою малочисельність вони залишили по собі унікальні матеріальні й культурні пам’ятки. Скельне місто Чуфут-Кале, наприклад, – одне з найбільш запаморочливих місць у Криму, на висоті пів тисячі метрів над рівнем моря. А караїмська кенаса (молитовний дім) руки архітектора Городецького – одна з головних архітектурних перлин Києва. У Галичі на місці кенаси, яку совіти зруйнували, спорудили місцевий хмарочос – єдину в місті 9-поверхівку. Тепер там встановили невеличкий меморіал. 

Колись тут стояла караїмська кенаса.Фото: Олег Дорожовець

 

Проте кілька караїмських будинків  у місті вціліло. В одному з них функціонує єдиний в Україні музей караїмської історії та культури. Адже свого часу у Галичі мешкала одна з найбільших громад цього народу поза межами Криму. Зараз у живих залишився лише один караїм – Шимон Морткович. Решта виїхало чи асимілювалося внаслідок змішаних шлюбів. 

Фото: Олег Дорожовець

Фото: Олег Дорожовець

У галицькій кенасі стояв мистецький, різьблений з дерева, 4 метри заввишки, гехал (тобто вівтар). Після руйнування храму його 35 років переховувала у своєму домі одна з мешканок Галича. І тільки у 1994 року передала до караїмської кенаси у Євпаторії. Співробітники музею знають ще чимало таких історій. В експозиції музею представлені фото, предмети побуту, цікаві документи: караїмська преса, ділові та шлюбні контракти, листівки і листи. 

Фото: Олег Дорожовець

Фото: Олег Дорожовець

Фото: Олег ДорожовецьДо нинішніх часів зберігся й караїмський цвинтар на мальовничому узгір’ї в сусідньому селі Залуква. За переказами, цю ділянку караїмам дарував ще Король Данило.

Фото: Олег Дорожовець

Інша міська легенда розповідає про те, як саме караїмський газан (священник) зняв прокляття з міста. Діло було ще в XIV ст. Норовливим галицьким міщанам чимось не вгодив тодішній римо-католицький єпископ Якуб Стрепа (про нього ще буде далі) й вони домоглися вигнання його з міста. Полишаючи Галич, той пообіцяв, що добра тому відтепер не бачити. І незабаром справді усі справи почали валитися одна за одною. Тож пішли галичани до латинського настоятеля, щоб зняв прокляття, але того не виявилося на місці. Пішли до греко-католицького. «Не я накладав, не я і зніматиму», – відповів той. Тоді пішли до караїмського.  «Без проблем», – відповів газан. Здійснив свій обряд, і життя якось налагодилося.

Єпископські рукавички  

Якуб Стрепа залишив у Галичі по собі не тільки перекази, а й матеріальний слід. Ми б сказали, навіть дивовижно матеріальний. На вулиці Ярослава Осмомисла стоїть собі не такий уже й показний костел бл. Якуба Стрепи і св. Іполита, який зберігає унікальні артефакти. Нам пощастило, що на місці був настоятель храму о. Яцек Валігура й погодився приділити нам 15 хвилин. 15 хвилин переросли у повноцінну лекцію. Ви заходите до костелу й одразу помічаєте дві незвичні столоподібні конструкції. Вони розкриваються, ніби книжка. А всередині зберігається облачення архиєпископа, яке пролежало в саркофазі понад 600 років. Якуб Стрепа помер у 1409 році. Але деякі з його речей і досі у фантастично доброму стані.

Фото: Олег Дорожовець

Наприклад, риза, яку склали наново з 56 фрагментів натурального китайського шовку. Є ще поховальна туніцелла. Інша, схожа, з тієї ж епохи зберігається у Німеччині. Більше нема. Якщо глянути на туніцеллу під правильним кутом, то можна розрізнити на тканині вишуканий тиснений взір. Ще один елемент одягу – греміале.  Це таке покривальце на коліна, щоб єпископові не було зимно. І це перший старовинний одяг, на якому в Польщі робили аналіз ДНК. Знайшли аж два зразки: старий чоловічий і сучасний жіночий – можливо, під час консервації якась жінка торкнулася цієї тканини. Зараз усе облачення набуло одного кольору – коричневого. Хоч під мікроскопом видно різні кольори – червоний, білий. 

Фото: Олег Дорожовець

Але найбільше враження, мабуть, справили рукавички Якуба Стрепи. Вони уже давно мали б перетліти. Натомість мають такий вигляд, наче їх ще учора могли вдягати. Рукавички зберігаються в окремому контейнері, який трохи нагадує подарункову коробку. І коли отець Валігура розв’язує її тасьми, то виникає передчуття, що ось-ось трапиться диво. А коли допомагаєш йому відкрити книжку-сховок з артефактами, то наче сам торкаєшся дива.

Фото: Олег Дорожовець

Що за птаха? 

Перша писемна згадка про Галич датується ще 898 роком в угорських діяннях: як одне з місць, де стояли угри. Але поза тим докладної і достовірної інформації про виникнення міста, його перші роки нема. У Галицько-Волинському літописі натомість є цікавий зашквар. «Ми пізніше розкажемо про Галичину могилу і про Галич, який його початок», – обіцяє автор. Але потім про свою обіцянку забуває.

Але певну підказку дає контекст. Згадана у цьому ж реченні Галичина могила – це реальне місце на території сучасного села Крилос. Самотній курган посеред рівнини, явно рукотворного походження. І саме звідси, можливо, розпочинав свою історію Галич. У 1991-1993 роках археологи після численних попередніх спроб розкопали тут символічне поховання, здійснене за традиційним скандинавським звичаєм – у човні. Символічне, бо кістяка у могилі не знайшли. Але знайшли три бойові сокири, наконечники стріл і залишки щита, що був покритий золотою фольгою, датовані Х століттям. Найімовірніше, ця зброя належала знатному правителеві чи воїнові. Найімовірніше – варягові.   

А далі вимальовується хай і не підтверджена, але красива версія. Припустімо, Галичина могила насипана на честь засновника міста, чиє тіло з тих чи інших причин не змогли належним чином захоронити. У балтських народів, чиї вірування та обрядовість були близькими до скандинавських, корінь "гал" є доволі часто вживаним у самоназвах – земгали, латгали, галінди – й означає він щось на кшталт "землі", "краю". Відтак і в назву майбутнього руського міста теж міг перекочувати. А якщо додати, що постійними супутниками верховного бога давніх скандинавів Одіна є два круки, наділених даром мови, то ось вам і чорна галка – давній символ Галича, а з часом і всієї Галичини. 

Фото: Олег Дорожовець

"Чорна Галич" – таку назву прибрав і клуб історичної реконструкції, який разом із Національним заповідником "Давній Галич" і за підтримки Українського культурного фонду проведуть у Крилосі 24-25 серпня середньовічний ремісничий табір. А це ще одна нагода нагадати галичанам (і мешканцям  міста, і гостям), що ще тисячу років тому тут кипіло бурхливе життя. У межах табору працюватимуть гончарна й деревообробна майстерні, кузня і чинбарня, можна буде поспостерігати, як випарюють сіль із ропи чи попрактикуватися у письмі на воскових дощечках. Бо коли історія оживає, то вона й у серце западає глибше.