Блаженніший Святослав: "Нам справді потрібно виходити поза межі храмів і наповнювати життя сучасної людини змістом"

Вона є патріаршою церквою. Ті чи інші титули, реґалії, вони, властиво не творять змісту, а навпаки його виявляють. І зокрема за тих 10 років я просто бачу, що ми є патріаршою цервою, тобто церквою, яка охоплює своїми структурами і своїми громадами весь світ. Церквою, яка справді творить єдину глобальну велику українську спільноту. І от видно, що є такі великі країни, які мають своїх митрополитів, які є властиво очільниками наших локальних структур, в Бразилії, в Канаді, Сполучених Штатах Америки, в Польщі. В Україні в нас тільки чотири митрополії, і ось відповідно до церковного устрою, той, хто об'єднує в одне ціле церкву, яка має свої митрополії в різних країнах світу, то це і є патріарх, який це робить. Отож, будуючи наші структури, більше того, дбаючи про наше глобальне життя і ту глобальну єдність, ми розвиваємося як патріарша церква.

За ці десять років, коли ви найбільше переживали? Що було для вас найбільшим викликом, який вимагав від вас прийняти, може, і не просте, але якесь рішення, такий найскладніший момент в вашому служінні?

Сміливість має бути завжди пов'язана із второпністтю, як свого часу говорив Блаженніший Любомир.

Ну, так важко мені сказати, але є багато за що хвилюватися. Було дуже багато таких моментів, коли потрібно було робити важкий і сміливий крок. Я пригадую роки президенства Януковича. Кожна зустріч Всеукраїнської ради церков з ним – це було таке, я би сказав, своєрідне протистояння. І багато хто з співбратів говорив мені: "Блаженніший, скажіть, скажіть, а ми підтримаємо". І це було доволі непросто, складно, бо ми знали, що кожен сміливий факт незгоди може викликати за собою тиск або певні, я би сказав, конкретні кроки по відношенню до нашої церкви. Тому, з одного боку, потрібно було бути чесним, говорити правду, але з іншого боку, бути відповідальним за решту людей, які можуть в той чи інший спосіб потерпіти за твою сміливість. Тому сміливість має бути завжди пов'язана із второпністтю, як свого часу говорив Блаженніший Любомир. Один з дуже таких непростих моментів для нашої церкви, який був змодельований тими, які хотіли якось підірвати в очах громадськості моральний авторитет святішого отця і католицької церкви, це були події, пов'язані з Гаванська декларацією, ви пригадуєте. Я теж відчув в певний момент, що я мушу сказати правду, в певних моментах, можливо, навіть заявити свою незгоду і критику з певними позиціями. Я пригадую, який ефект це мало. Для мене особисто це було доволі складно, тому що я розумів, що мої слова критики будуть теж по-різному потрактовані.

Давайте нагадаємо, може, нашим глядачам, про що йшлося в цій Гаванській декларації, що саме так стурбувало вас?
 

Мені потрібно було бути голосом свого народу, своєї церкви, свого народу, який спливає кров'ю.

У ній йшлося про зустріч між Патріархом Московським Кирилом і Папою Франциском в Гавані в аеропорту, і в контексті тієї зустрічі була підписана ця декларація, де були певні пункти, які торкалися України. І були певні моменти, які ми відчували, що вони не до кінця об'єктивно висвітлюють ситуацію в нашій державі, бо це був 2016 рік, і йшла війна. Мені потрібно було бути голосом свого народу, своєї церкви, свого народу, який спливає кров'ю. Очевидно, що наш голос був почутий, однозначно, але в той момент створився такий дуже цікавий момент, коли всі не розуміли, що буде далі: хтось там дозволив собі покритикувати якийсь документ. Що цікаво, що в літаку, в дорозі назад до Риму з Мексики, Папа Франциск має звичай давати прес-конференцію, і він тоді під час прес-конференції сам мене захистив. Тобто Папа сам сказав: "Я його знаю", назвав мене своїм приятелем, а, з іншого боку, він пояснив, що, ну, так, я маю обов'язок боліти болями мого народу і маю право про той біль говорити. Тобто це був такий дуже, я би сказав, делікатний момент, але я відчув, що це мій обов'язок виступити голосом свого народу, своєї держави. Очевидно, що ми вітали зустріч Найсвятішого отця з Патріархом Московським, бо ми вважали і вважаємо, що зустрічі потрібні, потрібні частими, їх треба повторювати, не може бути одна зустріч для символу там в якесь покоління. Зустріч має бути робочим інструментом, який помагає лікувати рани, вибудовувати спільне бачення і разом крокувати і майбутнє. Ось тому ми дякували, що така зустріч відбулася, але ми справді до певної міри мали обов'язок висловити наше розуміння, наше ставлення до певних пунктів, які текст висловлював, який в контексті цієї зустрічі був підписаний. Тобто то був такий доволі складний момент, як ви питаєте мене, коли так над чим найбільше хвилювався, переживав - ну, це був той момент, який дався непросто.

У ці дні, якраз коли ми записуємо нашу розмову, відбувається зустріч прем'єр-міністра України з Папою Франциском. Вам відомі якісь наслідки цієї зустрічі або прогнози, можливо, візит Папи очікується в Україну, можливо, буде ще якась інша тісніша співпраця, наприклад, в подоланні коронавірусу, цієї жахливої пандемії, бо ми знаємо, що прем'єр-міністр говорив про це з Папою? 

Так, я щойно довідався, що така зустріч відбулася, і це дуже добре, тому що Апостольська столиця Ватикан – це є таки пульсом світової політики і дипломатії. І те, що українська держава все ж таки вважає важливими стосунки з Ватиканом на державному рівні, це є ще дуже важливий знак. Це є доброю нагодою, значить, не просто щось побачити і почути, але й добра нагода щось вирішити, певними планами поділитися і отримати певну підтримку. Ми ще не знаємо до кінця, про що ішла мова, але ми так зрозуміли із того, що уже було повідомлено, що прем'єр-міністр говорив про болі України, про ті страждання, говорив про те, що Україна продовжує страждати від війни на Сході, що хоча було таке перемир'я, але тепер ми бачимо, що воно є під загрозою, що наші воїни продовжують гинути, і очевидно, я так думаю, що не оминули теми пандемії коронавірусу, бо це є глобальна біда, яка об'єднує разом тепер цілий світ. Сподіваємося, що плоди будуть позитивними, про них, можливо, ми в найближчих днях довідаємося більше.

Ми ще повернемося до теми коронавірусу. Ви згадали, що Папа Франциск згадав про вас, тому що справді ви разом служили в один час в Аргентині, і це знайомство - ви якось відчуваєте, це якось допомагає вам? Вас краще розуміють чи відчувають потреби українців?

Святіший отець – це є фігура вселенського масштабу, і такого типу зустрічі, контакти є дуже важливі. Ніхто не має права інструменталізувати особу Святішого отця чи, можливо, десь намагатися використати якісь там приватні речі.

Очевидно, що, наша спільна історія дає певний формат такого особистого спілкування, але ми маємо розуміти, що Святіший отець – це є фігура вселенського масштабу, і такого типу зустрічі, контакти є дуже важливі. Ніхто не має права інструменталізувати особу Святішого отця чи, можливо, десь намагатися використати якісь там приватні речі. Тому завжди ми трактуємо Святішого отця справді як намісника Христа на землі, як людину, яка має особливу функцію служіння у всій вселенській церкві, через якого Господь Бог промовляє, зокрема, до сучасної людини. Спільна попередня історія, вона дає певний такий міжособовий формат спілкування. З одного боку, це певний дисонанс, але з іншого, певна серйозність в тих темах, які ми разом намагаємось порушувати зі Святішим отцем, вони беруть своє. Святіший отець знає про Україну, він глибоко переймається нашими болями, нашими стражданнями, і справді ми дуже очікуємо його візит до України, і наскільки мені відомо, теж пан Прем'єр-міністр підтвердив запрошення Святішого отця нас відвідати. Я хочу вірити в те, що ця зустріч наближує такий довгоочікуваний візит Папи Франциска до України.

Блаженніший, якщо дивитися біографію предстоятелів Української Греко-Католицької церкви, то серед них було дуже багато різних людей. Багато було людей знаних і знатних, представників шляхти, було багато людей, народжених, наприклад, в Білорусі, було багато людей польського походження. Ви ледь не перший українець, який народився в Україні і не мав титулів, не був представником шляхти, а був простим хлопцем зі Стрия, з Львівської області. І от ви на чолі церкви. Я знаю, що для себе я, наприклад, коли займався журналістикою, вивчав біографії відомих людей, які чогось досягли, когось брав для себе за приклад. Те саме в політиці: от мені цікава доля чи біографія того чи іншого керівника, тому що намагаюся від когось брати приклад. Якщо брати попередніх предстоятелів Греко-Католицької церкви, від кого і що Ви берете для себе за приклад?

Очевидно, що найближче я співпрацював і бачив, як діяв мій попередник, Блаженніший Любомир. З Мирославом-Іваном Любачівським я бачився доволі рідко, і такої якоїсь нагоди до ближчої співпраці не було, хоча він є мій святитель, він мене святив на священника свого часу, і він був той, який скерував мене на подальші студії, на навчання до Риму, за що я йому дуже вдячний. Коли я повернувся з навчання, ми відвідували Блаженнішого Мирослава-Івана багато разів з нашими семінаристами, і була гарна нагода для спілкування, але коли йдеться про співпрацю, зокрема в такому більш адміністративному форматі, то я не мав нагоди.

Ось тому, коли йдеться про те, хто з наших попередніх предстоятелів мав найбільший на мене вплив, це, безперечно, постать Блаженнішого Любомира. Я мав нагоду його пізнати в різних ситуаціях, він ще був духівником моїм в семінарії, в Рудно, а пізніше, коли я повернувся зі студій, він ще тоді був єпископом-помічником Глави церкви, який безпосередньо вже опікувався і нашою семінарією, куди я повернувся вже до праці як викладач і настоятель. Пізніше Блаженніший Любомир залучав мене до різних справ, скеровував з різними місіями в різні країни. До прикладу, одна з таких місій - це було моє душпастирство в Афінах, в Греції. Пізніше з окремими місіями він мене скеровував до Іспанії, тоді тільки формувалася українська громада, яка виходила на інший етап своєї організації в тій країні, а потім я почав з ним співпрацювати вже як його особистий секретар і голова Патріаршої курії у Львові. Так що я мав нагоду бути разом з ним в різних обставинах, дуже цікаво мені було разом з ним переживати Помаранчеву революцію, бачити, як Глава церкви реагує на надзвичайні обставини у своїй державі, як він думає про свій народ, як він до нього промовляє, як він второпно діє. Ну, і пізніше справді я мав велику ласку від Господа Бога, що перші роки свого предстоятельського служіння ми мешкали в одному домі, що я завжди мав Блаженнішого поруч, і це було для мене дуже, дуже важливо. Майже сім років ми разом ще мали можливість працювати, і він завжди був готовий порадити, підтримати, часом, можливо, розвіяти певні сумніви. Завдяки його підтримці я тоді міг відважніше діяти як предстоятель. Так що десь так найбільше залишив свій вплив на мені саме Блаженніший Любомир.

Його роль справді була непересічною в Церкві, і в українському суспільстві. Він повернув столицю Української Греко-Католицької Церкви в Київ, де вона, в принципі, була і має бути, і зараз залишається. Які виклики зараз стоять перед церквою, які цілі чи завдання ви для себе ставите як предстоятель церкви, чого хочете для церкви досягти в цьому сучасному українському історичному середовищі?

Церква, яка наповнює суспільство новими смислами. Церква, яка є невід'ємною частиною громадянського суспільства і те суспільство формує, виховує, є його лідером, і його речником.

Я думаю, що Блаженніший Любомир, я би сказав, особливо дбав, щоб церква промовляла голосом до цілого суспільства. Він був одним із перших серед ієрархів такого рівня, який говорив не лише до своїх прихожан, чи своїх парафіян, а він говорив до широкого загалу, його меседж мав всеохоплюючий характер. Він говорив, скажімо, в такий спосіб, і висловлював таку позицію, яку поділяли і православні, і греко-католики, і юдеї, і мусульмани. Тобто його спосіб промовити до сучасної людини був надзвичайно плідний  і надзвичайно потрібний в тих часах. Церква, яка наповнює суспільство новими смислами. Церква, яка є невід'ємною частиною громадянського суспільства і те суспільство формує, виховує, є його лідером, і його речником. Я думаю, що та роль Блаженнішого Любомира, яка виходила далеко поза межі української греко-католицької церкви, зокрема тут у Києві, показала справді, що він міг бути такою батьківською фігурою, батьком усього українського народу, і десь з ним себе асоціювало дуже багато людей в різних країнах світу, але зокрема в українському суспільстві. Друга риса, яку Блаженніший Любомир мав в дуже особливий спосіб: він був обличчям церкви, яка не ховається перед сучасною людиною, не закопується в якісь шанці і воює проти того світу, який є довкола, ні, він виходив з окопів, він діалогував із сучасним світом і сучасною культурою.

Ось та церква, про яку Папа Франциск сьогодні говорить, як "та, що виходить", виходить і здійснює свою місію. Властиво, церква, яка не втілює євангельські принципи в сучасній культурі в найширшому значенні того слова, десь до кінця не виконує своєї місії. І ось тим Блаженніший Любомир був особливий і цікавий. Я вважаю своїм обов'язком продовжувати цю його місію, тому що нам справді потрібно виходити поза межі лише наших храмів, наповнювати життя сучасної людини певним змістом. Зокрема, коли ми зараз переживаємо цей етап вселенського лиха, цієї пандемії, коли люди ставлять собі екзистенційні питання: "а чому я хворію?", "а чому я вмираю?", "а чому я живу?". Ну, це дуже глибокі питання, на які, в принципі, сучасна культура може дати відповідь лише з релігійних начал. І, особливо, таким моментом, коли хотіли, щоби церква прийшла в суспільний дискурс, це був час Майдану.

Так, і для вас тоді теж був виклик, і ви ініціювали, щоб предстоятелі різних церков вийшли на трибуну із закликом до людей.

Абсолютно. Тобто тоді суспільство, пострадянське суспільство широко відчинило двері перед церквою. Але не всі усвідомили, що це був унікальний момент для саме церковної місії - переступити отой поріг і вийти до людей на Майдані. Тому ось ті дві риси Блаженнішого Любомира: його здатність промовляти до широкого загалу, не тільки до вірян своєї церкви, і його здатність справді виходити з отих шанців, в які часом закопуються церкви, полемізуючи із сучасним світом, сучасною культурою, він йшов для того, щоби євангелізувати той світ, вносити в нього слово божественного Євангелія.

Ваше Блаженство, ви надзвичайно скромна людина, багато говорите про Блаженнішого Любомира. Але ми про ваше служіння говоримо, і я хочу Вам подякувати, між іншим, і за книжки, які ви зробили. Це і "Діалог лікує рани", презентація якої була, я мав честь тоді її вести, Це і прекрасна книжка про Лесю Українку, якраз 150 років від дня народження Лесі Українки ми відзначаємо в цьому році. І книга-апокриф "Діалог" з Оксаною Забужко, визначною українською письменницею, літературним критиком, в неї дуже багато різних іпостасей. Вам було цікаво говорити на літературознавчі теми? Вам було цікаво говорити про людину, яку дуже часто трактували як таку, яка, ну, може, кидає виклик певний вірі, навіть не хочу казати, релігії – зрозуміло, що це була радянська трактовка, але ви от як літературознавець чи як теолог в цій книжці виступаєте?

Скажу, мені було надзвичайно цікаво.  Колись навіть не підозрював, що вони існують, для мене це було велике відкриття – їх побачити.  Для мене дуже було цікаво спілкуватися з пані Оксаною. Чому? Тому що вона до певної міри легітимізувала нову методологію інтерпретації тих текстів. Було дуже цікаво прийняти виклик Лесі Українки, бо це був певний виклик. І я в певний момент зрозумів, що сучасна людина, не знаючи всіх тих, я би сказав, культурних навіть часом полемічних моментів стосунку між широким суспільством, інтелектуальним світом і державною церквою в Російській імперії, не до кінця може оцінити і відчути глибину думки Лесі Українки. І тому от той спосіб, в який розшифровувала Лесю Українку пані Оксана, мені дуже заімпонував.

Я пустився в певний експеримент. Знову ж таки, десь продовжуючи лінію Блаженнішого Любомира, той діалог з культурою - ми таким чином творимо культуру. Правда? Ми тоді показуємо, що літературознавство теж має певні християнські елементи, а літературознавці повинні відчувати певні християнські цінності. Ось і мені дуже було цікаво застосувати певні принципи інтерпретації Святого Письма, які використовує сучасна екзегетика. От, наприклад, це є класична річ – правило трьох контекстів: контекст однієї книги, контекст всіх книг і контекст тогочасної культури, тогочасного великого, світоглядного великого підложжя, яке зродило ті тексти. Я подібні правила застосовував до творів Лесі Українки на християнську тематику, і мені щоразу то ставало цікавіше! І тому такі розмови з пані Оксаною для мене були важливі. Чому? Для того, щоб я зрозумів, що це не є якась моя фантазія, от чи те, що я бачу в творах Лесі Українки – чи воно насправді там є. Чи то не є якась моя проекція на Лесю Українку якогось іншого світогляду? Бо мені хотілося все ж таки винести глибинні певні мотиви саме її до уваги сучасного читача, щоби той, хто читає, не читав поверхово, а міг заглибитися і посмакувати всю ту красу Лесиної творчості.

Коли зустрічаються отих два контексти або два середовища – релігійне і літературознавче, і між ними виникає от іскорка, яку я би зі свого боку міг назвати тою іскрою благодаті Святого Духа, який запалює культуру.

Ось тому такі розмови з пані Оксаною були дуже важливі. Я так відчував, що їй було цікаво, вона одного разу мені говорила: "Блаженніший, то так цікаво, тому що ви читали такі книжки, які я не читала" (сміється). Ось і тут, коли зустрічаються отих два контексти або два середовища – релігійне і літературознавче, і між ними виникає от іскорка, яку я би зі свого боку міг назвати тою іскрою благодаті Святого Духа, який запалює культуру. Народжується щось дуже цікаве, дуже нове, ось і мені дуже було потім цікаво говорити з ширшим загалом, що я зрозумів, прочитав у творах Лесі Українки на християнську тематику, і я просто бачив, що багато людей, як мене слухають, в них теж іскорки в очах загоряються! Ну, значить, той геній Лесі – він живе, він промовляє, і ми не маємо права його не знати, ми не маємо права не дати собі, тій іскорці розпалити наше серце.

Дуже важливо, що такі сучасні люди, як ви, фактично знову відкривають Лесю для загалу, яка була під цим комуністичним пилом і комуністичним літературознавством абсолютно спотворена. А ваш сучасний і молодий погляд на це, бо я пам'ятаю, що ви були все ж таки наймолодшим предстоятелем церкви і лишаєтеся молодою людиною внутрішньо теж, і сучасною людиною, звичайно, популяризує цей твір серед українців. Це дуже важливо, але ви ж не тільки літературу популяризували, я бачив, як вам щеплення робили. І я хотів вас запитати, різні церкви різне про це кажуть, і вам там чіп якийсь вживлять, ще щось погане зроблять. Дуже багато людей, відповідно до соціологічних опитувань, вони й до щеплення як до такого ставляться певною мірою дивно. Знаємо, що і Росія, просуваючи свої вакцини, цілу інформаційну війну проти цього веде, знаємо, як багато, на жаль, українців помирає, страждає від цієї жахливої хвороби, яка є зараз. Ви щеплювалися для себе, для людей, щоб закликати інших, щоб убезпечити себе і тих, хто з вами спілкується?

Я переконаний, що не можна переконати нікого силою лише примусу, силою влади до чого-небудь. Когось можна переконати лише власним прикладом, власною поставою.

Ще колись, як я був вихователем в семінарії, то ніколи не вимагав від семінаристів, щоб вони робили те, чого я сам не робив. От я завжди будь-яке правило семінарійного життя, правило духовного життя, виконував перше сам. І тоді я міг сам особисто розуміти всі сильні і слабкі сторони тих чи інших засад, приписів, які десь ми всі разом хочемо втілювати у своєму житті. Так само і тут. Я переконаний, що не можна переконати нікого силою лише примусу, силою влади до чого-небудь. Когось можна переконати лише власним прикладом, власною поставою. Очевидно, що факт вакцинації – це є щось, що має бути добровільним, але теж воно має бути доступним і має бути безпечним. То є тих три засади вакцинування, які я хотів проголосити навіть тоді, коли я погодився на цю процедуру.

Я мав особисті певні мотиви, які, можливо, десь усувають страх, я як колишній медик до того ставився трошки так професійно, і тому я особисто переконаний, що вакцинуватися потрібно, що це є сучасний спосіб, як можна себе захистити від різних захворювань. Але я теж розумію тих, які сумніваються, тому що сучасні вакцини проти коронавірусу сьогодні застосовуються в екстреному порядку, це до певної міри експериментальні вакцини. Можливо, за певний період часу ми будемо мати вакцини другого, третього покоління, але на сьогодні це є справді чи на найефективніший інструмент, який має людство до того, щоби боротися з цією хворобою.

Ми як духовенство несемо відповідальність не тільки за своє здоров'я, не тільки за себе, ми несемо відповідальність за людей, з якими ми спілкуємося. Отож, навіть Апостольська столиця, коли видала певні роз'яснення щодо ставлення до вакцинації, зокрема від коронавірусу, там йдеться про необхідність співдіяти для спільного блага. Тобто ми всі маємо дбати про здоров'я не тільки себе самого, своє власне, але й про здоров'я ближнього, ми маємо відповідальність за здоров'я суспільства, і таким чином ми повинні зробити справді все, що  наших силах, щоби ця хвороба не поширювалася. В мене є таке відчуття насправді, що багато людей ще не до кінця розуміють всю небезпеку цієї хвороби, якщо би вони зрозуміли, яка є ця небезпека, тоді, можливо, менше би питань виникало, якими засобами нам найбільш ефективно сьогодні їй протистояти. Чи виконувати засоби карантину чи не виконувати? Чи використовувати ті сучасні методи, які перешкоджають поширенню цієї хвороби, чи не використовувати? То беручи до уваги ті всі засади, очевидно, що я зробив своє рішення для себе, а тепер нехай кожен думає. Кожна людина має від Господа Бога розум і свобідну волю, і я думаю, що свобідно, свідомо, добровільно має прийняти своє особисте рішення. Я своє рішення зробив, я його не соромлюся.

Добре почуваєте себе?

Абсолютно.

Ваше Блаженство, на завершення – нас дивиться багато людей, які справді перебувають в скрутних обставинах: хтось хворіє, як ми зараз говорили, або родичі в когось хворіють, українські солдати на фронті боронять Україну. Хотів би попросити вас – ці всі люди чекають вашого такого патріаршого слова в ці дні, вони завжди його чекають, але для багатьох це особливо важливо в тих обставинах скрутних, в яких українці зараз перебувають.

Ми маємо сили пережити ці обставини, і тою силою є наша віра в Бога. Ми маємо силу вистояти, але ту силу потрібно прийняти.

Ми маємо сили пережити ці обставини, і тою силою є наша віра в Бога. Ми маємо силу вистояти, але ту силу потрібно прийняти. Господь Бог сам захотів стати людиною, сам захотів страждати, сам захотів брати на себе усі наші болі, всі наші хвороби. Каже пророк Ісая: його ранами ми вилікувалися. І саме та жива і особиста присутність нашого Спасителя у всіх наших негараздах є джерелом і запорукою нашої надії, що ми вийдемо з цього, ми переживемо це, але потрібно чинити добрі діла. Ми справді зможемо подолати це лихо лише тоді, коли будемо солідарні між собою, коли будемо одне одного підтримувати не просто добрими словами, хоч часом і добре слово може врятувати, вчасний телефонний дзвінок, розрада, потіха наших рідних, наших близьких є вкрай необхідна для їхнього психічного і морального здоров'я. Але так само нам потрібно підтримати когось, хто є в скрутних обставинах. Потрібно, можливо, комусь допомогти купити ліки, щоб він був здоровий. Тобто солідарність в малому, яка дасть перемогу у  великому. Я хочу всім цього побажати. Спішімо робити добрі діла, і вони покажуть, як багато разом ми можемо, ми вміємо і ми здатні зробити.

Дякую,  дякую, Ваше Блаженство, ще раз вітаю Вас з таким ювілеєм, який, може, скоріше, є навіть не ювілеєм, а викликом і новими зобов'язаннями і турботами, але дякую Вам.

І маю одне прохання, якщо можна, зокрема до наших слухачів: помоліться за мене, бо глава церкви є сильним духовною силою своєї церкви, своєї спільноти. Якщо ми будемо справді підтримувати одне одного перш за все молитвою, я думаю, що нам ніколи не забракне оптимізму, нам ніколи не забракне того світла, світла життя. Каже Христос: "Хто іде за мною, той не блукає в темряві, той має світло життя". Дякую.