"Добровольці були детонатором і надихали навіть тих, хто був далеким від української історії", – Тарас Личко

Журналістка "Еспресо.Захід" зустрілася з добровольцем 80-ї окремої механізованої повітряно-десантної бригади Тарасом Личком на позивний "Бунтар".

Пане Тарасе, добровольці були одними з перших, хто відразу після Революції Гідності поїхав на Схід боротися з окупантами. Ви теж були серед них. Що мотивувало?

Тоді я працював у Києві в охоронній фірмі. Коли Віктор Янукович у Брюсселі не підписав Угоду про асоціацію з ЄС, то підтримував студентів, брав участь в усіх маніфестах проти влади. Я був вражений, адже за кілька годин після того побиття на вулицях Києва зібралося понад мільйон українців, які прийшли підтримати молодь. Хлопці й дівчата протестували проти свавілля влади, яка хотіла переламати через силу, через своїх ручних собак у погонах, працівників правоохоронних структур. Вони мали б першими дотримуватися Закону, а натомість били студентів, які співали гімн України біля стели. Це мене обурило, бо тоді ще й моя дочка була студенткою і теж постійно брала участь у студентських демонстраціях. Тому протягом усієї Революції Гідності я був у Києві, у сотні Лева.

А коли настав цей момент, що ви зрозуміли: все, треба їхати захищати Батьківщину?

Усе життя готувався до цього, хоч й не проходив військової служби. Проходив різноманітні вишколи й табори, постійно гартував себе. Ще будучи на Майдані, ми спостерігали, як у Донецькій та Луганській областях відбувалися нахабні захоплення адміністрацій: викидали українські стяги, вивішували російський триколор, закликали Путіна ввести війська. Розумів, що добром це не закінчиться. І дійсно, біда не забарилася. Згодом Російська Федерація анексувала Крим за допомогою "зелених чоловічків", а далі був так званий псевдореферендум. Ось тоді, на початку березня 2014 року, ми прийняли для себе рішення, що маємо готуватися. Разом із сотниками Лева винаймали приватні полігони, аби тренуватися. До речі, разом з нами були й інші "майданівці". Тож їздили на полігон, удосконалювалися, злагоджувалися, стріляли. Ми робили все за власні кошти, але також шукали людей, які могли б нам допомогти готуватися. Відтак у березні сформувався перший і другий резервний батальйони Національної гвардії. Зголосився туди добровольцем. Але на той час ситуація з поліцією була не дуже позитивна, мене всі відмовляли, радили не йти у Нацгвардію, бо вона у складі МВС. Але я розумів, що для нас важливо отримати мінімальний вишкіл, зброю, амуніцію і стати на захист держави. Тоді мене не взяли, бо не мав військової служби. Щоб ви розуміли, станом на березень 2014 року учасникам Майдану, які мали бажання увійти у склад Національної гвардії на захист своєї Батьківщини, відмовили через відсутність військової служби. Тому нам нічого іншого не залишалось, як шукати інші шляхи, самоорганізовуватися в невеличкі групи й вирушати на Схід.

Ви воювали у складі 80-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ. Як так сталося, що були там єдиним добровольцем? Вас не взяли у Нацгвардію, але дозволити воювати у складі ЗСУ?

У 80-й бригаді служив мій товариш на позивний "Фред". Тоді бригада стояла в районі Ізюму. Вирішив поїхати до нього. Згуртувалися з його батьком, наповнили повний бус продуктами харчування, деякі бізнесмени допомогли нам придбати тепловізори, біноклі, бронежилети кращого захисного класу, і вирушили на Схід. Щойно приїхали – потрапили під обстріл. А наступного дня потрібно було повертатися. Щоб ви розуміли, блокпост уже стояв далі, а не в Ізюмі, і дорога, десь 40 кілометрів, прострілювалася. Але я вирішив не повертатися назад. Мій товариш був дуже злий, казав, що я його підставляю. Ми там мало не посварилися. Нашу суперечку почув командир роти, славнозвісний Вадим Сухаревський на позивний "Борсук" (нині він командир батальйону морської піхоти). Я готовий був виконувати усі накази командира – копати траншеї, розпалювати багаття, мити казанки, аби лиш залишитися. Найбільше, звісно, хотів воювати. Командир почув мене й дозволив залишитися при командному пункті та бути рядовим бійцем. На цей час уже були перші загиблі та поранені. Я усвідомлював усі страхи і ризики, але залишився. Так пробув у складі 80-ї бригади з квітня до вересня.

Тоді на початках війни сформувалося певне середовище відчайдушних людей, які готові були помирати за Батьківщину...

Так, війна об’єднала однодумців. Тих, які мають однакові цінності. Чимало людей, з якими я спілкувався до війни, не розділяли моїх поглядів, але ми якось спілкувалися, поки не було загострення з боку Росії. Згодом розірвав усі контакти з ними. Не звинувачую тих, хто не пішов воювати, але дякую всім, хто запалив свічку й молився за військових на передовій. Ми всі споріднені, і кожен пересічний громадянин гривня до гривні збирали мільйони. Передавали різноманітну амуніцію, взуття, харчі, спецзасоби, тепловізори, далекоміри тощо. Я не розділяю тих людей, котрі були на фронті і тих, котрі залишилися на мирній території. Вважаю, що вони всі добровольці. Бо армія – це не лише передова, а й надійний тил.

На вашу думку, яку роль відіграли добровольці у 2014 році?

Я приїхав на передову і побачив молодих хлопців. Багатьом у січні-лютому лише виповнилося 18 років. Там були однолітки моїх дітей. Вони добровільно на ентузіазмі зголосилися їхати на передову. Не можу передати словами цього піднесення, яке було в них, і дякую долі, що звела мене з ними. На жаль, чимало не повернулося. Станом на 2014 рік 11 хлопців з нашої роти загинули. 8 березня ми святкували сім років, як 80 бригада вирушили на Схід для забезпечення територіальної цілісності країни.

До речі, влада якось допомагає добровольцям? Напередодні Дня Українського добровольця, можливо, відбувається якесь спілкування?

Та добре, що хоча б маємо День добровольця і День захисника України. Знаєте, які асоціації в мене виникають із добровольцями? От є вибухівка, а є детонатор, який змушує вибухати цю вибухівку. Ось у 2014 році добровольці були тим детонатором, які надихали навіть тих, хто у Збройних силах був далеким від української історії. Коли я вже пізніше потрапив у Луганський аеропорт, лише ми з товаришем між собою віталися "Слава Україні!". Це був 2014 рік. Ми приземлилися в Луганському аеропорту у червні, а вже до кінця виходу вся наша рота так віталася. Інший випадок. Коли ми стояли під Слов’янськом проти групи Гіркіна, один військовий мав вистрижений оселедець, але в нього волосся не було довге й зачіска виглядала, як гребінь. Хтось із командування приїхав і зірвався на цього солдата, адже десантники мають вистрижений купол. А в мене на цей час був оселедець запущений, довгий. Запропонував хлопцям продемонструвати солідарність. І весь блокпост 3А, який стояв навпроти Гіркіна, мав вистригли такі оселедці. Тобто ми були згуртовані й мотивували один одного. Потім пустили чутку, ніби ті, хто вистригає такий гребінь, – смертники, готові помирати за державу. Ми ж хотіли побудувати державу, за яку століттями боролися наші попередники.

Як ви реалізували себе в житті після війни, які пріоритети ставите?

Коли повернувся, в мене народилася третя донька. Ми з дружиною не планували більше дітей, але я повернувся й дуже хотів сина. Знаєте, зі мною на фронті були молоді прекрасні хлопці, які загинули. Вони не зможуть продовжити рід свідомих українців, не зможуть одружитися, щоб їхні дружини народили дітей, тож ми маємо зробити це замість них. Намагаємося прищепити нашій дитині цінності, за які боролися хлопці, і жити в цій державі, за яку вони полягли. Вважаю, що моя донька народилася завдяки тим, хто не повернувся. Її ніколи не було б, якби не ця війна.

Я неодноразово чую від волонтерів і військових, що після війни важко себе реалізувати в мирному житті професійно. У вас як було?

Це правда. Тим, хто пройшов гарячу стадію війни, дуже складно реалізувати себе в мирному житті. Не завжди нас хочуть брати на роботу. Через призму телебачення з нас зробили неадекватних і буйних. Ми вільні, але це не означає, що ми не відповідальні. Суспільство й роботодавці помиляються. Все навпаки, але ми не будемо схвалювати незаконних дій. Ми пливемо проти течії і боремося за справедливість, де б це не було і де б ми були.

Христина Парубій

Фото з архіву Тараса Личка

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал