Однією з найпопулярніших вистав у Львові, magnum opus театру Курбаса, є "Лісова пісня", квитки на яку зникають за лічені години від старту продажу. Виставу не можна уявити без Оксани Козакевич. Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з акторкою, яку можна назвати "професійною львівською Мавкою", про театр, успіх вистави-драми людського життя та Лесю.
Фото: фейсбук-сторінка Оксани Козакевич
Скільки часу ти працюєш у театрі?
Моя історія в театрі почалася ще 2005 року, коли прийшла на прослуховування до головного режисера театру Курбаса Володимира Кучинського, який набирав акторський курс при університеті Франка на факультеті культури й мистецтв. Я вступила, вчилася, але після того не отримала роботи в театрі. Чомусь не складалося. Не пробувала жодної ролі з репертуарних вистав: страшно було працювати з викладачами. За роки навчання до театру й акторів почала ставитися з великим трепетом. У цій ситуації це спрацювало проти мене. Завжди жартую, що отримала червоний диплом, який пліснявів зеленню, а я синіла, бо так хотіла працювати в театрі Курбаса.
Одного разу мене неофіційно запросили на репетицію, бо акторка не змогла прийти вчасно. Тоді приїхав режисер з Києва Андрій Приходько й хотів познайомитися ближче з акторами нашого театру. Ми працювали над іншим матеріалом, не Лесі Українки, але на репетиції я почувалася вільно, невимушено. З паном Андрієм навіть не розмовляла, він просто спостерігав за нами.
За якийсь час мені сказали: "Оксано, приходь на читку "Лісової пісні"". Це було рівно 10 років тому. Я підготувалась, як до іспиту: виписала в блокнот персонажів, бо думала, можливо, це питатимуть на репетиції. Перечитала текст. Шукала найменшу роль потерчат, бо не мала досвіду й не працювала до того в театрі. Я ще до кінця не знала, як ці справжні репетиції виглядають! Пан Андрій попросив мене почитати текст Мавки. За Лукаша був мій одногрупник Орест Шарак. Ми гармонійно існували в парі, бо мали раніше спільний досвід у студентських виставах. Це так і залишилось. Ми з Орестом грали в парі, доки він не перейшов працювати в інший театр. Тоді роль Лукаша в першій дії почав грати Ярослав Федорчук.
Фактично мої акторські проби (не надто люблю вживати слово "кар’єра", бо це дуже голосно) почалися з "Лісової пісні".
Пам'ятаєш свою першу "Лісову пісню"? Як тоді, 10 років тому, все минуло?
Пам’ятаю перший відкритий показ "Лісової пісні". Пригадую, як хвилювалася, але в мене було велике бажання грати. Відчувала силу й підтримку колег. Андрій Приходько підтримував мене і вірив в мене. Завжди, коли виходжу на сцену в "Лісовій пісні", то пам’ятаю про настанови Приходька й не соромлюся зізнаватись у цьому.
Я мала великі проблеми з горлом, тому що в мене ніколи не було такого навантаження, ніколи стільки не співала, а репетицій було багато. На третьому дні прем'єри втратила голос остаточно. Маю співати фінальну фразу, виходжу – а звуку немає. Акторка Тамара Ґорґішелі побачила це з-за куліс і доспівала за мене. Тому хочеться сказати, що дуже важливий командний дух і бажання творити спільно. Нас, ще як студентів, вчили жартуючи, що театр – творчість колективна. У "Лісовій пісні" це підтверджується. Під час вистави пам'ятаю, що не сама: за кулісами мої партнери, які завжди готові підтримати.
Як це – приміряти образ Мавки на себе? От вона така енергійна, непосидюча. Чи порівнюєш себе з нею?
Свою Мавку дуже люблю. Вона мені близька. Можливо, звучатиме зухвало, але Андрій Приходько створював персонаж, опираючись на мою органіку. Тобто він не просив робити чогось, що було б для мене чуже. Важко було з голосом, але існування в ролі Мавки є гармонійним для мене.
"Мавка" – безпосередня, повна енергії та бажання жити, дивуватися. Це те, що мені теж притаманне. Мавка сильна, але плаче з радості. Це теж іще одна моя риса. Тому Мавочка так мені полюбилася. Що більше її граю, то вона мені рідніша. Щоразу дивуюся, коли сиджу за кулісами: "О, а можна ще так зіграти! А можна ще так…" Постійно роблю відкриття. Ця вистава режисерсько створена геніально. Зізнаюсь, не відразу зрозуміла, що граю головну роль, бо працюю в сильній команді. Кожен долучається і стає частиною Пісні. Тоді вона звучить на повну силу. Актори постійно активні, навіть коли за кулісами, бо готові підтримати голосом, подати знак.
Люди, які бачили виставу, кажуть, що відчували терапевтичний ефект, катарсис. Чи є в тебе такі відчуття?
Колись театр був моїм хобі, а згодом став роботою, від якої отримую багато задоволення. І та любов до своєї справи дає силу робити нові ролі, продовжувати працювати над тим, що вже маю. Часом після вистави відчуваю, що дуже багато віддала, але частіше – як до мене прибуває енергія. У театрі Курбаса прийнято спілкуватися з глядачами: ми навіть запрошуємо глядачів взяти участь у дійстві. Ти йдеш не на "Лісову пісню", а в "Лісову пісню". Не хочу називати це інтерактивом, бо це не так. Це можливість зрозуміти, відчути те, що відбувається на сцені. Оце саме слово катарсис… Я розумію, про що ти говориш, але не знаю, чи хотіла б його вживати стосовно своїх відчуттів після вистави. Не знаю, чи це очищення, але це однозначно наповнення.
У виставі є російська мова, суржик, матюки. Однак сучасність не в цьому. Сучасним театр є тоді, коли може достукатися до сердець, може зачепити справжні емоції.
Можливо ти бачила інші інтерпретації "Лісової пісні"? Чому чи не найбільшу популярність має саме вистава від театру Курбаса?
Слава Богу, до того, як уперше зіграти Мавку, не бачила жодної. Думаю, що це тягнуло б до повторів. Взагалі, класику ставити завжди ризиковано. Андрій Приходько завжди повторює, що ця вистава не про "мальчіка і дєвочьку". Вона про зраду свого роду, коріння, крові. У виставі є російська мова, суржик, матюки. Однак сучасність не в цьому. Сучасним театр є тоді, коли може достукатися до сердець, може зачепити справжні емоції. Коли провокує глядачів мислити, дозволяє подивитися на себе збоку. Приходько зробив фантастичну річ – у драмі, якій понад 100 років, прочитав проблеми наших днів, поставив питання, чому дозволяємо собі нехтувати українською мовою, чому виникає "какая разница".
"Лісова пісня" змінила й мене. Режисер об'єднав двох персонажів для однієї актриси – Мавку і Килину. Цікаво перевтілюватися у протилежні образи: від співу пісні до грубого, поверхневого існування. Зізнаюся, що після вистав не можу взагалі лаятися, настільки воно мене вражає. Тому розумію захоплення і реакцію глядачів. А до однієї з пісень, яку виконую ("Як солодко грає"), ноти прописала Леся Українка. Мені цікаво як акторці і як людині, бо для мене постало питання: наскільки можу залишатися вірною собі, традиціям. Я тішуся сльозам, як би це не звучало жорстоко, бо тоді розумію: люди відчувають, що саме ми хочемо сказати.
А стосовно творчості Лесі Українки. Чи змінилося твоє сприйняття текстів і самої особистості письменниці після ролі Мавки?
Це питання в мене дуже часто виникало на першому курсі. Неймовірно вдячна Богові, що потрапила в театр Леся Курбаса, що в університеті слухала лекції Богдана Тихолоза (літературознавця, директора Львівського національного музею Івана Франка, – Ред.), які зруйнували всі стереотипи зі школи. Бо до того важко було сприймати письменників живими людьми. А вони ж переживали емоції, труднощі, ідеї. Це не просто картинки та біографії в підручниках.
У певний момент я почала говорити словами з "Лісової пісні". Не можу обійтися без цитати: "Я маю в серці те, що не вмирає". Мені здається, що саме Леся мала в серці те, що не вмирає, і жила так, як написала.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.