Із захисниками спілкувалася журналістка "Еспресо.Захід".
Чи би міг хтось подумати ще сім років тому, що в Україні розпочнеться війна? Чи задумувалися про військових, котрі служать в українському війську? Війна внесла свої корективи у життя українців, і вже сьомий рік ми дякуємо тим, хто тримає мирне небо над головою, хто стримує наступ московської орди на українські землі. За Батьківщину хлопці віддають сили, здоров'я, а дехто й життя. Хтось поповнив ряди Збройних сил України ще з юних років, а комусь довелося вчитися військової справи вже під час окупації. Втім, усі вони патріоти своєї держави, котрі, незважаючи ні на що, залишаються на Сході захищати рідну землю. І мрія кожного – перемога.
"Служба для мене – гідність, спокій та пам'ять", – Гліб Катмаков, капітан Збройних сил України
Гліб Катмаков у 2014 році, після закінчення навчання у Національній академії сухопутних військ, одразу пішов на фронт. Пройшов найгарячіші точки російсько-української війни. Став наймолодшим командиром, на час бойових дій хлопцеві було 22 роки.
"Служба в Збройних силах України для мене – це гідність, спокій і пам'ять. Гідність перш за все як громадянина своєї рідної України. Як співав Кузьма: "Не твоя вина, що ти батька свого син, а твоя вина – не вміти бути ним". Спокій – це спокій кожної матері, дружини і дитини, мирне небо над їх головами. І пам'ять про друзів та побратимів, яких забрала російсько-українська війна".
"ЗСУ – це я, це міць, це перемога. Разом до мети, і ми повернемо нашу землю", – Роман Гребенюк, лейтенант Збройних сил України
Роман Гребенюк родом з Луганщини. До 2014 року працював на різних роботах, аби заробити на життя. Зокрема, таксував. Війна кардинально змінила життя хлопця. Коли почалася окупація Криму і заворушення на Донбасі, Роман вирішив, що його обов'язок – захищати країну від агресора зі зброєю в руках. Пройшов найгарячіші точки російсько-української війни. Нині завершив навчання і знову повернувся на фронт.
"До початку війни ніколи не розумів "цих військових", що то за робота така, коли тобою постійно командують і віддають якісь дурні накази. Розуміння про силові структури взагалі було відсутнє. Коли потрапив у ЗСУ й отримав зброю, я зрозумів, що таке Збройні, що таке Сили, що таке Україна. Я зрозумів, що одним словом виправити ситуацію, що склалася в нашій країні, неможливо. Почалися навчання, тренування, накази, дисципліна. Військовий світ для мене став зрозумілим. Почалися перші "вилазки", бої, успіхи і, звісно, втрати. Більшість втрат були від незнання своєї справи, адже, на жаль, саме знань мало було на той час. Сказати, що зброя була застаріла – ні, бо вона й сорок років тому була створена для знищення ворога та оборони, а от знань… Я намагався вчитися в усіх, слухати, про дещо читати, хтось пораду дав, але, зрозуміло, що це крапля в морі. Те, що я вижив за два роки війни, – якесь чудо. Я хотів чогось досягти і смерть вважав особистим програшем. Усі на війні ставали одним цілим, у всіх одна мета і це – тільки перемога. Аналізуючи перші дні війни, я навіть тепер не можу сказати, що сумнівався в силі й міцності наших Збройних сил. Так, у нас була іржава техніка, так, вона ламалася, але в моїх очах, що тоді, що тепер – це Сили. Міць нашої армії саме в людях. Прийшов час, коли зрозумів, що треба чогось досягти, щось змінити, але не знав як. Я наважився у 32 роки піти вчитися військовій справі вже професійно. Вчитися – то теж нелегка справа, особливо, коли різниця з твоїми колегами в 15 років. Але це ніщо порівняно з метою, до якої я йшов. Минули чотири роки, і я знову на війні, але вже я ставлю завдання, розраховую тактичні прийоми, безпосередньо беру участь у виконанні завдань і відповідаю за життя свого особового складу. Вже п'ятий місяць я роблю наші Збройні сили міцнішими і знищую ворога. Що для мене ЗСУ? ЗСУ – це я, ЗСУ – це міць, ЗСУ – це перемога. Разом до мети, і ми повернемо нашу землю".
"Збройні сили – свідомий вибір, велика відповідальність та необхідна справа для незалежної держави", – Олександр Немашкало, молодший сержант Збройних сил України
Олександр Немашкало у Збройні сили України потрапив у 2013 році, оскільки вважав своїм обов'язком відслужити в армії. На фронт хлопець вирушив добровольцем. Пройшов Іловайський котел, де дивом залишився живим. Незважаючи на те, що пережив багато операцій та травм, продовжує служити в українському війську.
"Служба в Збройних силах України – свідомий вибір, велика відповідальність та необхідна справа для незалежної держави. Вклад, який робить військо для обороноздатності країни, неможливо описати. Народ, якому служать військові, завжди підтримував своїх Героїв. У такому тандемі й маємо крокувати вперед, до перемоги. Не потрібно втрачати надії через труднощі, треба бути єдиним цілим, допомагати одне одному для спільної перемоги. Я зробив свій вибір, я пишаюся тим, що служу в ЗСУ".
"Бути капеланом – це нести Слово Боже, слово підтримки та надії, навіть на передову, туди, де триває війна", – о. Тарас Михальчук, капелан Збройних сил України
Поруч із військовими на передовій – й капелани. У важку хвилину завжди готові прийти на допомогу. Із молитвою відправляють захисників у бої, моляться за їхнє здоров'я, опікуються бригадами. Серед львівських капеланів – настоятель Гарнізонного храму апостолів Петра і Павла Тарас Михальчук.
"Для мене бути капеланом – це вийти поза межі власного загальноприйнятого світогляду, вийти з храму і йти як священик, до тих, хто не має змоги в силу обставин бути, як звичайно, у храмі, у молитві. Бути капеланом – це нести Слово Боже, слово підтримки та надії, навіть на передову, де триває війна. Бути капеланом – це не чекати, коли хтось прийде до тебе, а йти самому назустріч і бути поруч".
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.