Ірина Цілик – українська письменниця та режисерка. Її документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин" отримав нагороду за найкращу режисуру в категорії світової документалістики. Згодом стрічка виборола ще низку перемог у Європі. В Україні, несподівано для Ірини, їй надали звання заслуженої діячки мистецтв, від якого вона відмовилася. Про таке рішення, про фільм, потреби молодих митців та чому головні герої документалки не бачили фільму до прем’єр на великих екранах режисерка розповіла журналістці "Еспресо.Захід" перед початком допрем’єрного показу у Львові.
Ви дізналися про нагороду не з першоджерел. Як виникла така фейсбучна комунікація?
Мама мені зателефонувала й каже: "Чому ти не сказала, що ти тепер заслужена?". Я взагалі не зрозуміла й подумала, що це якийсь жарт. Поґуґлила й, м'яко кажучи, була дуже здивована. Бо поняття не мала, що мене хтось подавав. Потім ходила переварювала це все. Думала, що зі мною хтось якось зв'яжеться. Весь день намагалася звикнути до цього. Зрозуміла, що звання мені ніяким чином не пасує і, оскільки не знала, як правильно комунікувати, то просто написала на своїй сторінці у фейсбук. Розуміла, що медіа це донесуть. Зрештою, так досі ніхто зі мною на зв'язок не виходив.
Я не знаю, як працює вся система. Мені пояснили, що навіть немає юридичної процедури, щоб позбавити звання. Це тільки роблять, якщо вчинити тяжкий кримінальний злочин. Проте, думаю, що якось у мене вийде. До сьогодні не було часу глибоко дослідити все, і тема зависла.
Ми з колегою Валентином Васяновичем (режисер, лауреат Венеційського кінофестивалю, – ред.) з цього приводу трішки посміялися, що виявляється, не можемо навіть офіційно відмовитися. Для Васяновича це теж було несподіванкою.
Ви дізналися, хто саме вас висунув?
Так, тепер знаю, але, на жаль, не можу розповісти. Мені хотіли зробити приємний сюрприз, але не врахували, що маю зовсім інше ставлення до цього.
Друзі просили не відмовлятися від звання. Як вони це аргументували?
Казали, що часи міняються, влада міняється. Все міняється, та якісь речі залишаються цінними. Проблема в тому, що для мене це звання виглядає пережитком радянського минулого. Тобто є відчуття, що треба якось змінювати загальну систему заохочування митців. Бо всі ці "заслужені", "народні" – це мало пасує сучасним митцям. Знову ж таки, я кажу тільки про себе. Знаю, що люди мають різне ставлення до цього. Я нікого не засуджую.
Хоч нагорода й державна, але її вручає президент. Це тягне за собою політичну біжутерію. Чи ваше рішення політичне?
Звісно, все працює в сукупності. Я послідовна у своєму ставленні до цієї влади. Оскільки нині відбулося багато неприємних метаморфоз у кіноіндустрії. Маю на увазі те, як минули вибори голови Держкіно, коли Юлію Сінькевич просто зняли з процесів. Те, що відбувалося потім на 14 пітчингу Держкіно, коли поділили гроші між українськими фільмами. Це викликає велике занепокоєння. Якраз про це я говорила в дописі на фейсбуці, що є відчуття непевності.
Чому ви вважаєте такі нагороди радянським рудиментом? Чи мають сенс державні нагороди?
Я не так глибоко про це замислювалася. Просто розумію, що я себе в ролі заслуженої не відчуваю і не бачу. Це звучить насправді як оксиморон, бо режисерка, яка зняла одну успішну картину, стає заслуженою. Не знаю, чим я заслужила таке звання, але здалося, що це недоречно й передчасно. Навіть не знаю, чи хотіла б отримати "заслужену" через кілька картин, кілька років.
Чи є якась альтернатива? Як можна винагороджувати успіх чи заохочувати митців?
Ви знаєте, хочеться відчуття впевненості в завтрашньому дні. Хочеться, щоб завтра давали можливість знімати нові фільми. Йдеться про державне фінансування, тому що тепер його сильно скоротили й ситуація така, що є багато хороших режисерів, а можливостей знімати фільми значно менше. Навіть з останніх 337 проєктів було багато перспективних, але, зрештою, якась дрібка отримала можливість на реалізацію.
Мені достатньо знати, що попереду є перспективи, є можливість не випадати з професії, а знімати фільм за фільмом. Думаю, що це потрібно й моїм колегам. Дайте нам працювати й вчитися, нарощувати м'язи, виводити майстерність і рівень українського кіно на світовий рівень.
Про перемогу на американському фестивалі незалежного кіно Санденс. Ваша стрічка була першою українською там?
В офіційній частині була російська стрічка "Російський дятел", і Україна була однією з країн-виробників. Але стрічка українського режисера була там вперше.
Як сприймають Україну?
Я здивована, бо мені здавалося, що в США знають про нас значно менше, ніж я собі думала. Навіть формулювання "російсько-українська війна" звучало в США часто. Для мене це важливий маркер, бо я сама дуже чутлива до точності формулювань.
Те, як нас приймала американська аудиторія, для мене також відкриття. Зали завжди повні, люди відкриті. Вони жваво реагували, плакали, сміялися й навіть аплодували стоячи, ставили запитання, підтримували. Тому це був такий старт, який дав нам майбутнє. Радію, що ми заскочили в цей останній потяг, що у нас була справжня прем'єра. До речі, ми ще на Берлінале встигли з'їздити.
Ви хвилювались, що українці вже обговорюють фільм і кажуть, що перемога заслужена. Проте прем'єри тут ще не було і ніхто фільму не бачив. Які відгуки ви отримали після онлайн-презентації стрічки на Docudays?
Презентувати стрічку онлайн було непростим рішенням, але саме завдяки цьому його подивилась велика кількість людей. Мій фільм виявився рекордсменом. Нам сказали, що було 4000 переглядів за сеанс й величезна кількість відгуків. Просто сиділа й відповідала. Задоволена тим, як відреагувала публіка. Я чутлива до негативної реакції. Особливо, якщо це коментарі від колег. Можу отримати 95% дуже позитивних відгуків, але чомусь мене зачіпає лише одна дрібка негативних.
Я зрозуміла, в чому був плюс цього виходу онлайн. Фільм подивилася велика кількість людей, які за межами "бульбашки", бо на фестивалі документального кіно ходить дуже вузька аудиторія. Можна сказати, що знаю всіх в обличчя. Тут, оскільки фільм був доступний, понеслася хвиля сарафанного радіо. Кіно подивилися зовсім інші люди. Я бачила, що їм сподобалось. Це хороший знак, бо часто є відчуття, що українське документальне кіно існує у своєму вимірі, про який ніхто не знає і не чує. І от ми собі десь там боремося окремо від світу. Тому хоч фільм виходить у дуже-дуже несприятливий час, але хочеться вірити, що люди прийдуть і подивляться, якщо не встигли глянути онлайн.
Головні герої стрічки не бачили фільмів до прем'єр. Як вони відреагували? Чи довіряли вам і не просили показати результати роботи раніше?
Нам дуже довіряли. Вони просто нас впустили у своє життя і ми були такими близькими свідками їхньої рутини. Бо коли люди настільки до тебе звикають, що вони вже і сваряться, і плачуть, і сміються, то це високий ступінь довіри. Потім ти це кіно покажеш значно ширшій аудиторії, відпускаєш його у вільне плавання. Це такий бентежний момент, але герої, як мені здається, не пошкодували, що чекали прем'єри на великих екранах. Найцікавіше, що одна з героїнь (для мене це головна героїня) – мама Анна досі не бачила фільму. Вона чесно чекає. У Києві прем'єра 24 листопада й буде вся сім'я. Вона народила ще одну доньку й у неї вже п'ятеро дітей. Жінка приїде з немовлям, тобто будуть сидіти, і я страшенно рада, що Аня нарешті його побачить. У її дочок, які знімались у фільмі, був, звісно, цікавий досвід. Мирослава на Санденс подивилась, а Настя на Берлінале.
Ви продовжуєте спілкуватися з цією сім'єю?
Обидві дівчини хочуть пов'язати своє майбутнє з кіно. Коли ми познайомились зі старшою, Мирославою, вона була ще школяркою, а вже тепер, на наших очах, вчиться на операторку. Молодша, Настя, ще в школі й хоче стати режисеркою. Я, чесно кажучи, дуже вірю в те, що в неї великий потенціал.
Ми впродовж року приїжджали до них і жили в їхньому домі. Вони далі живуть в Красногорівці всі, крім Мирослави, яка тепер в Києві вчиться. Спочатку жили в гуртожитку, але потім мама сказала: "Так, все. Тепер ви живете з нами". Тому, звісно, ми стали майже родичами. Не можна з людьми так зблизитися і не пустити їх у своє життя або не увійти в їхнє.
Дівчата радяться щодо кіно. Наприклад, Мирослава. Вона багато вчилася у процесі від нашого оператора. Він дуже талановитий і добрий. Настя цього року виграла конкурс на навчання в США, але через карантин не поїхала. Від того мені було ніяково. Сподіваюсь, що наступного року все налагодиться.
Ви плануєте далі знімати документальне чи художнє кіно?
Тепер знімаю повнометражне ігрове кіно. Це теж мій дебют і я нарешті до нього дозріла, дозволила собі. Ми його дофільмуємо, а що буде далі – говорити важко. Хочеться робити й ігрове, й документальне. Мені все цікаво. Просто це зовсім різні способи розповіді, контакту з реальністю. Якщо в ігровому реальність послідовно з’являється на екрані, то в документальному є вся магія справжнього життя, яку ти маєш вчасно зловити.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.