live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Остання воля Романа Віктюка


фото: колаж Наталії Цапик
Видатного режисера мають перевезти до Львова.

"Життя людини визначене, тільки треба вміти розгадати свій небесний шифр. Чим точніше розшифруєш, тим точніше проживеш свою долю…"

Він – автор сотень крилатих висловів, за якими (навіть за епатажно-гумористичними чи за саркастичними) завжди глибока думка. Свій розшифрував ще в дитинстві, відчувши, що нічого цікавішого для нього за театр, не існує. Там, у будинку №18 на площі Ринок, виник його власний театральний гурток, куди сходилися діти з усієї центральної частини Львова й ставили "Сільву", «Пікову даму" та купу іншого. І їм було неймовірно цікаво.

Роман Віктюк. Видатний режисер. Людина-легенда. Попри свою всесвітню театральну значимість, львів'янин до останньої краплі крові. Бо, як згадував сам, Львів увійшов у його душу своєю особливою естетикою. Навряд чи щось подобалося йому в житті більше (звісно, крім театру) за фасади і портики рідного міста. "Із споглядання їх, класичних, еклектичних, виконаних у найнеймовірніших стилях, я дізнався про історію світу більше, ніж із будь-якої прочитаної книжки, – згадував у котромусь із численних інтерв'ю. – Пам’ятаю, по дорозі до школи дивився на будинки і заглиблювався у неймовірні фантазії: не встигши побувати ніде, крім Львова, я бачив Італію, Грецію, Польщу... Потім, через багато-багато років, я знаходив різні куточки в Римі, Афінах, Кракові, в чужих містах зустрічав Львів і повертався в дитинство. Львів ставав для мене своєрідною декорацією, в якій репетирував такий собі спектакль. Змінювалися актори, костюми, атмосфера на сцені, але день прем’єри так і не наставав... Мені часто сниться Львів, і я завжди прокидаюся щасливим".

Дивно усвідомлювати, що Роман Віктюк уже поза суєтою суєт, хоч наче й розумієш – ніхто не може жити вічно. 17 листопада на 85-му році земне життя видатного режисера, народного артиста України та Росії, що поставив 250 вистав по всьому світу, відкрив у 1996 році в Москві театр свого імені, а в останні роки тяжко хворів, завершилося. Роман Віктюк мріяв і заповів, щоб його поховали в родинному гробівці, біля його батьків у Львові.

"Я розмовляла зі своїми приятелями з Москви, які є нашими спільними з Романом Віктюком приятелями, – поділилася інформацією з "Еспресо.Захід" дизайнерка Роксолана Шимчук, яка сьогодні у Львові володіє інформацією чи не найточніше. – Станом на нині (середа, вечір. – Ред.) у Москві родичі Романа Григоровича займаються вирішенням усіх проблем з офіційними паперами. Якщо все складеться так, як планується, то після прощання у Москві в четвер ввечері Роман Віктюк вирушить до Львова. Генеральний директор та художній керівник Львівської опери Василь Вовкун запропонував провести прощання шанувальників із шанованим режисером у стінах цього театру. Однак остаточне рішення – за родиною".

"Я не мала щастя глибшого знайомства з Романом Григоровичем, – згадує головний художник Першого театру (актором якого Роман Віктюк свого часу працював) Дарія Зав'ялова. – Але мала шанс бути причетною до його постановки в нашому театрі, яка, щоправда, так і не відбулася. Коли після значної перерви – десь у 2009 чи 2010 роках режисер знову навідався до нашого театру, то зайшлося про те, що він щось у нас поставить. Серед варіантів розглядалася й казка "Кіт у чоботях" російського символіста Михайла Кузьміна, художником костюмів до якої я мала би бути. Однак театр переживав тоді дуже скрутні часи, і грошей, які були необхідні саме для постановки, а не на гонорар режисерові (якого, до речі, він не хотів), просто не  було".

"Це один із найсумніших спогадів в історії нашого театру, – згадує художній керівник Першого театру Юрій Мисак. – Бо Роман Віктюк через наші тодішні економічні біди так нічого в нас і не поставив. Так, я мав щастя з Романом Григоровичем спілкуватися. Але, думаю, фразу "Я знав Віктюка" може сьогодні сказати багато львів'ян. Він мав дивовижну здатність легко входити у середовище та закручувати всіх навколо себе. Звичайно, якщо мав на те настрій. В один момент він мені дуже поміг. Це були часи, коли ще послуговувалися радянськими єзуїтськими прийомами при обговореннях вистав та прийняттях їх на художніх радах. Дуже неприємні насправді процедури. І от приходить Віктюк. Заходить в кабінет , де власне такі художні ради, як правило, засідали, і, висловившись для початку чотириповерховим матюком з відповідною інтонацією, каже: "Які ж тут були художні ради". І я зрозумів, що те, що я свого часу переживав, квіточки порівняно з тим, що було у радянський період. Це була неймовірно цікава людина, яка не боялася бути собою, висловлювалася виключно образно, метафорично, свідомо не давала собі старіти і завжди з великим пієтетом ставилася до тих, хто відійшов. У кожний свій приїзд він говорив про внутрішню потребу доглядати могили тих чи інших людей, котрих знав, їх відвідувати, за потреби допомагав родичам померлих, хвилювався, чи по його смерті його поховають там, де хоче. А хотів він бути похованим ніде більше – тільки у Львові".

Ярина Коваль

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал

новини партнерів

29 листопада, 2020 неділя

28 листопада, 2020 субота

29 листопада, 2020 неділя

28 листопада, 2020 субота

27 листопада, 2020 п'ятниця

Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Введіть слово, щоб почати