"Дві кралечки…" як гімн життю

Щоб отак весело, легко і з гумором про смерть. Або скоріш – про життя з його суєтою суєт. І про них у цьому житті. Чи про нас. Зрештою, про начебто дрібні речі – як-от бажання випити каву з тістечком, чи закурити, чи спробувати знайти потрібну могилу на цвинтарі, на якому не був тисячу років.

Дивина? Чому ж? Мій приятель якось намагався відшукати на Янівському цвинтарі у Львові могилу свого діда, якого фактично не знав і яку ще малим провідував з батьками. Батьків на той час уже не було, та й тих, хто міг би щось підказати, також. Отож, провівши на цвинтарі добрих півдня, того, що шукав, – не знайшов. Але знайшов багато інших могил цікавих людей, про яких ще довго потім розповідав. І оживала пам'ять.

"О, це точно ми з тобою", – весело шепотіла до своєї сусідки незнайома старша пані в мене за спиною. "А це ось я, точно я", – і вибухала сміхом.

"Точно ми" – це за сюжетом вистави "Дві кралечки – на північ" (за твором французького драматурга П’єра Нотта) у постановці Ірини Волицької – дві немолодих сестри Аннет та Бернадетт, які, переживши втрату матері, вирішують урну з її прахом поховати поруч з батьком. Тільки ще би хто підказав, на якому саме цвинтарі батько знайшов останній спочинок?

Сестри в особах акторок Тетяни Сторожук та Лідії Данильчук під "шапкою" творчих здобутків Творчої майстерні "Театр у кошику" та у дуже душевному живому музичному супроводі Романа Біля недавно на сцені Львівського академічного обласного театру ляльок – знову викрадали автобус і гнали на ньому по різних кладовищах (уперше вони це зробили у межах цієї Французької осені у Львові). А паралельно, як і засвідчував анонс вистави, Аннет та Бернадетт підкорювали глядачів тим, що упродовж усього дійства ведуть "зворушливі і брутальні розмови, згадують, лаються, заздрять одна одній, плачуть, сміються, танцюють, пробачають, зустрічають випадкових чоловіків, живуть на повну і не зупиняються навіть на цвинтарі".

Актрисам вдалося створити дуже характерні, живі, емоційні образи – зі своїми "тарганами" у сприйнятті світу та поведінці, смішні і водночас драматичні у власній беззахисності та самотності, відмінні між собою і водночас у своїй загальнолюдській основі схожі, які дуже гармонійно співіснують на сцені, не перетягуючи ковдру на себе. Сценічне дійство (яке режисерка Ірина Волицька назвала гротескною "чорною комедією") характерне (як і належить гротеску) особливою виразністю персонажів – виразністю їх міміки, жестів, поз. Однак ця виразність тут не дратує, а навпаки, додає балів.

"П'єса такого плану для нашого репертуару – якийсь цілком новий досвід, – ділилася зі мною думками режисер Ірина Волицька. – Уперше я почула про неї від нашої актриси Ліди Данильчук, котра бачила за нею постановку, здається, в Одесі. І цей сценічний матеріал видався їй дуже цікавим. Отож я дістала французький оригінал (а п'єса визнана 2008 року у Франції найкращою) та почала читати. Саме в оригіналі, бо французьку я знаю. Не можу сказати, що відразу захопилася, зокрема через тему та її трактування (все-таки багато європейських народів більш відсторонено ставляться до теми смерті, аніж українці). Але коли вчиталася, побачила ті цікаві можливості, що їх цей текст дає, починаючи від того, що насправді не так багато є сценічного матеріалу для актрис старшого віку. А цей, окрім всього, ще й не має жорстких рамок і є базою для численних інтерпретацій. А це завжди цікаво".

Розкішний переклад з французької зробив Маркіян Якуб'як, театр взяв дозвіл на постановку в автора П’єра Нотта й почав працювати. Як стверджують в театрі, робота його захопила включно до продумування музичного оформлення дійства. Зокрема, у виставі Роман Біль проникливо виконує "Танго" на слова Григора Лужницкого – того, що написав "Дванадцять листів отця Андрея Шептицького до матері", які лягли в основу іншої вистави "У кошику" – "Я йду, Христе!" Текст цього "Танго" свого часу (коли досліджувала період 20-30-х років ХХ століття) Ірина Волицька побачила в часописі "Терем", присвяченому постаті Григора Лужницкого, який їй привезли зі США. Він її розхвилював. І ось настав час дати йому живе звучання.

"Дві кралечки – на північ" – це, словами творців вистави, – "мандрівка довжиною в життя, в фіналі якої на кожного чекає світла пам'ять і любов, а не морок забуття, як деколи здається". Дуже вдала мандрівка. "Дві кралечки..." – як танго. "Дві кралечки… " – як гімн життю…

Ярина Коваль

Фото Ярини Коваль

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал