Львів’янка Наталя Гусак любить гори й багато подорожує, плете прикраси з бісеру та виконує обов’язки завідувачки "Сенсотеки". Вона щаслива та усміхнена, й важко повірити, що жінка з дитинства має порушення зору. Про те, де шукати активності в місті для незрячих та слабозорих, як не зневірюватися й допомагати іншим, Наталя розповіла для "Еспресо.Захід".
Далі від світла
Мені 36 років, я зі Львова. Тепер працюю у "Сенсотеці". До того була звукооператором у спецбібліотеці для незрячих. За освітою історик, навчалася у Львівському університеті Івана Франка. Я з народження не бачу, в мене спадкова катаракта. Тоді, коли я була малою, її ще не оперували, а сьогодні робити це вже без сенсу. Маю дуже велику світлобоязнь: у приміщенні чудово бачу, але на дворі не впізнаю нікого навіть зблизька.
До сьомого класу навчалася у звичайній школі. Це було дуже важко. І не так фізично, як морально. Діти жорстоко реагували на тих, хто носив окуляри. Я була чи не єдиною такою на всю школу. Нині це вже не дивина. Була вигнанкою.
У сьомому класі настав переломний момент. Знала, що є школа для незрячих. Мене завів туди тато, і я наче на світ народилася, оскільки опинилася між такими самими дітьми. Мене вже не сприймали чужою. Нас у школі вчили життю. Тобто ми знали про майбутні незручності.
Щодо університету, то було важко фізично. Не могла пояснити, що є моменти, коли не бачу навіть в окулярах. Вже після навчання на кожній своїй роботі я влаштовувала робоче місце під себе. У комп’ютері й на телефоні маю все на темному фоні. Добре, що тепер можна налаштувати пристрої. Колись це було дуже складно, бо багато що не зчитувалося, програми не працювали. А щодо вулиці, то, слава Богу, можу орієнтуватися й ходити без сторонньої допомоги.
Раніше мені завжди давали робоче місце близько до вікна, де світліше. Тобто щоб мені було краще видно, але виходило все навпаки. І дивувалися, коли казала, що мені треба далі від світла. Тому я собі скрізь роблю темний фон і білі літери. У мене тоді нема навантаження на очі. Можу довго так працювати.
Знайти себе в соціумі
Я із 2002 року членкиня УТОСу (Українського товариства сліпих), там був гурток бісероплетіння. Почала туди ходити вчитися. З часом вийшла на професійний рівень, брала участь у різних конкурсах. Завдяки тому, що облаштовую місце під себе, то бачу всі намистини. Сідаю в темному кутку, розкладаю все на темній тканині. Роблю так, щоб було зручно й комфортно для очей. Я люблю дарувати свої прикраси. До речі, другого грудня ми плануємо в "Сенсотеці", якщо дозволить ситуація з карантином, зробити виставку робіт людей з інвалідністю. Там будуть і вироби з бісеру, і картини незрячих художників.
Фото: Наталя Гусак
В УТОС вступила одразу після школи. Їхня роль для незрячих дуже велика. Вони допомагають знайти себе в соціумі. Роблять зустрічі, організовують поїздки. Та й саме місто стає більш пристосованим. Для нас, слабозорих, номери на транспорті почали писати великими літерами. Проте незручно, коли приїжджає громадський транспорт і не має озвучення назви маршруту назовні, щоб могли почути ще й ті, що чекають на зупинці. Та якщо порівняти із 2002 роком, коли я тільки прийшла в УТОС, то різниця колосальна. Мені тоді було дуже важко орієнтуватися у незвичному середовищі. Скажімо, вулиці намагалася переходити разом з людьми. Тепер орієнтуватися в центрі Львова зручніше: є спеціальне озвучення на світлофорах, тактильні плити для незрячих.
Фото: Марія Масюк
З’являється більше культурних подій. От нещодавно була виставка копій робіт скульптора Пінзеля, і моя незряча подруга каже, що навіть не уявляла, яким може бути крило ангела. Вона була дуже розчуленою і щасливою. Бо коли людині описують – це одне, а коли вона сама може відчути, то враження геть інші. Те, що відбувається зараз, це справжній прорив.
У нас тепер активно працює й наша "Сенсотека" – простір для людей з інвалідністю. Для незрячих людей тут є книги шрифтом Брайля. На жаль, так читати я не вмію, оскільки є залишок зору. Коли ти хоч трішки бачиш, то опанувати Брайля дуже важко, бо складно розвинути відчуття дотику. У нас є книжки і для діток, в них малюнки об'ємні. Діти можуть уявити, як виглядає те, про що написано в тексті.
Фото: Марія Масюк
Тепер є карантин, тож кількість відвідувачів у "Сенсотеці" зменшилась. Ми не ризикуємо проводити масштабні заходи. У планах – зробити шахи для незрячих. Тобто фігури і дошки вже є, але ми хотіли б організувати гурток, а потім провести змагання зі зрячими. Планів багато, але все перебиває карантин. Хочемо більше майстер-класів для діток. У нас є дуже хороша майстриня з бісероплетіння і художник, які могли б викладати.
Фото: Наталя Гусак
Наш простір добре обладнаний, але ще потрібен спеціальний маячок при вході, який світитиметься і люди орієнтуватимуться, що це саме "Сенсотека" – таке є в комунальних лікарнях. Нам потрібна з цим допомога, бо незрячі кажуть, що сюди важко дістатися: поруч є схоже приміщення і вони плутають.
Гуртуватися і не падати духом
Я веду повноцінне життя. Вади зору мене не обмежують. Активно подорожую, слухаю багато аудіокниг. Люблю гори. Я бачу ту красу, але, можливо, більш загально. Коли ми фотографуємо, то детальніше роздивляюсь. Я це дуже люблю. Ми з сім’єю давно мандруємо. Я надзвичайно щаслива дружина. Ми з чоловіком познайомилися у спецшколі, разом навчалися і вже близько двадцяти років разом. У нас є тринадцятирічний син. Він проблем із зором не має. Для нас, якщо ми рік кудись не їдемо відпочивати, то це не рік. Хоч карантин попсував плани, але ми були в горах. Не любимо відпочивати з комфортом, любимо з наметами.
Ніколи не треба падати духом. Хоч життя дає випробування, але воно продовжується. Не треба жалітися, оскільки ми завжди повинні мати внутрішню силу. Треба гуртуватися і намагатися підтримувати одне одного.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.