"Приватна колекція — це cвоєрідний егоїзм…"

Не лише вигляд, а й запах старовинних речей та творів мистецтва діє на них, мов наркотик. Омріяні шедеври приходять уві сні.

Про те, яке задоволення приносить новий експонат у колекції, знають лише затяті збирачі. Часто ці люди приховують своє захоплення. Рідко запрошують гостей. А все тому, що омріяні реліквії коштують чимало. Задля того, аби придбати їх, доводиться заощаджувати та відмовлятися від задоволень тривалий час.

"Мозок інтелігентної публіки потребує особливого продукту", – каже колекціонер Іван Дудич. Як приклад згадує дам, які жили у XIX столітті. Дозволені їм види діяльності можна було порахувати на пальцях, тож багато хто збирав опудала тварин, птахів, мінерали та інші природні експонати. Облаштовували у себе вдома так звані кунсткамери та робили "дні відкритих дверей", коли усі охочі могли їх відвідати.

"Львів і ціла Західна Україна завжди славилися великою кількістю колекціонерів. Для них тут – благодатне середовище, адже на цих землях віддавна оселялася велика кількість етнічних меншин, – розповідає пан Іван. – Їх представники залишали не тільки багато творів мистецтва, а й цікаві предмети побуту та культури. Багато збирачів залишили справжні скарби. Андрей Шептицький зберіг потужну колекцію старовинних ікон, які мали спалити. Тепер вона експонується у Львівському національному музеї. Владислав Лозинський став одним із фундаторів галереї мистецтв. Найодіознішою та найсуперечливішою стала постать Миколи Островерхова, навколо якої досі вирує чимало легенд. Подейкують, чоловік нечесним способом зібрав величезну приватну колекцію. В оточенні цінних експонатів він жив, користувався ними у побуті. Наприклад, заварював у колекційній порцеляні каву. Кімнати були зі смаком "завалені" творами мистецтва. Таке явище – не рідкість. Наприклад, Коко Шанель та Ів Сен-Лоран фактично мешкали у власних музеях. Через велику кількість скарбів знайти посеред ночі вимикач світла для них було складним завданням".

Іван Дудич закінчив Львівський коледж ім. Івана Труша та Академію мистецтв. Опанував спеціальність художньої обробки дерева. Тепер він – науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької, художник і мистецтвознавець. Зізнається, що професійний колекційний альбом отримав у подарунок від мами, ще будучи вихованцем дитячого садка. Зберігав у ньому гербарій та засушених метеликів. Збирав у калюжах камінчики після дощу і вважав, що це – справжні скарби.

Нині молодий чоловік захоплюється східною тематикою. Каже, її екзотика відволікає від буденності. А також зізнається, що "втрачає розум" від графіки. "Я готовий місяць недоїдати, аби придбати шедевр нового автора", – каже колекціонер. Надає перевагу молодим художникам. Йому важливо, щоб митці та їхні сім'ї були ситі. Нерідко, купуючи для своєї колекції речі на відкритих інтернет-аукціонах або у крамницях, пропонує вищу ціну. Їхні власники часто не знають, наскільки коштовною є річ. Іван як справжній поціновувач готовий запропонувати їм більше, але в міру своїх можливостей. "Таким чином, продавець у майбутньому мені довірятиме", – пояснює колекціонер. Нерідко він дарує твори мистецтва музеям і друзям. Якщо перепродує іншим колекціонерам, то з мінімальною націнкою. У цьому середовищі усі знають один одного та допомагають знайти потрібні скарби.

Удома Івана оточують зібрані предмети, які милують око. Йому приємно засинати серед перламутрових шпалер: одну стіну в помешканні прикрашає лаковане панно XIX століття. Живе у квартирі площею… 15,6 квадратних метрів. Хоча не заперечує, що, продавши частину приватної колекції, міг би придбати більше житло. Та, як і більшість колекціонерів, заощаджує на інших задоволеннях, щоб отримувати естетичну насолоду від творів мистецтва. Найцінніші з них удома не зберігає, адже хоче спати спокійно. Згадує львів'янку, яка примудрилася назбирати гроші на шедевр Рембрандта й, як наслідок, не мала можливості поїхати у відпустку або хоча б на дачу. Жінці постійно здавалося, що чує сигналізацію. Врешті вирішила продати картину, аби повернути забутий спокій.

Серед збирачів скарбів переважають люди, далекі від мистецтва. Тут можна зустріти медиків (особливо багато стоматологів), учителів, юристів і навіть представників виробничих професій. Збирають найрізноманітніші речі: ретро-телефони, меблі, фотографії, музичні інструменти, флакони від парфумів, старовинні аромати, платівки, книги, поштівки й навіть нижню білизну. За словами Івана, колекціонування та фетишизм – споріднені поняття. Дехто зберігає у гаражі ретро-автомобілі або ж карбюратори. А є люди, які почали колекціонувати перші мобільні телефони та компакт-диски.

Зазвичай купують омріяні речі на так званих "блошиних ринках". У Львові вони біля пам'ятника Івану Федорову та на "Вернісажі". Скарби можна придбати на популярних сайтах для продажу. Дехто запасається тисячами доларів і вирушає в експедицію по селах.

Але переважно ці люди воліють залишатися інкогніто. Вони не носять брендові речі та живуть доволі скромно. Кохаються у мистецтві, тож часто купують шедеври у катастрофічному стані. У їх відновлення вкладають чималі кошти, тож не дивно, що доводиться економити на собі. Іван каже, що часто реставрує врятовані скарби самотужки.

Ще один нюанс – усі без винятку старовинні речі мають накопичену роками енергетику. І не завжди добру. Коли торкаєшся старовинної ікони – відчуваєш тепло. А от дзеркало або золото може зберігати негатив, який впливає на нового власника.

"Якось я придбав дві цінні статуетки, що милували око. Але тривалий час не міг знайти для них місце – весь час дратували. Згодом помітив, що з їх появою у моєму житті почалася чорна смуга. Щойно їх продав – усе налагодилося", – розповідає Іван.

Вважає себе "молодим і жовторотим" колекціонером, хоча його скарбничка нараховує до тисячі експонатів. Каже, що фонди збирачів зі стажем нараховують до 4 тисяч одиниць. Більшість із них зберігає скарби вдома. Та оскільки це ризиковано, дехто орендує склади та наймає охорону. Адже ціни на твори живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва – захмарні. Наприклад, нещодавно один із львівських збирачів поповнив колекцію картиною Рубенса. Це задоволення коштувало йому 53 тисячі євро. Та, за словами Івана, це ще – далеко не межа.

Тож не дивно, що приглядатися до омріяних речей та складати гроші доводиться роками. Навіть якщо не зазіхати на твори геніальних митців. Наприклад, ціна порцелянової статуетки може сягати 2000 у. о.

Іван зізнається, що тривалий час приглядається до шпильки гейші, ціна якої – від 1,5 тис. доларів. Каже, є спеціальні агенти, які стежать за цінами та інформують потенційних покупців.

Карантин став чудовим часом для здійснення мрій, адже шедеври "впали" у ціні. Вдалося вигідно придбати оригінальну графіку Вільяма Хогарда, створену на межі XVIII-XIX століть. На його замовлення твір придбав агент – в іспанському інтернет-магазині.

У колекції Івана – чимало цікавих речей, хоча не про всі воліє розповідати. Цікавий експонат – мініатюрні жіночі черевички. Колись у Китаї модними були "ніжки лотоса". Аби дівчина могла похвалитися ними в майбутньому, ще в колисці її ступні щільно бинтували. І байдуже, що в дорослому житті жінка ставала інвалідом і не могла пересуватися самостійно. Зате відповідала ідеалам краси.

Цікаво, що всі шедеври колекціонери купують виключно "для душі". За словами Івана, мистецтво – ненадійний спосіб капіталовкладення. Його може собі дозволити лише той, хто має "зайві" кошти. Як відомо, твори художника, який відійшов в інший світ, – завжди дорожчі. Натомість передбачити, злетить він після смерті на пік популярності чи його забудуть – майже неможливо. Виграти у таку лотерею – доволі складно. Тож закоханим у мистецтво варто насолоджуватися виключно почуттями.