Як добре, що я – не Орися

Щиро тішуся, що я – не Орися. І що моя бабуся була геть несхожою на Буну з вистави, яку за однойменною п'єсою Віри Маковій за допомогою художника Богдана Поліщука та акторів втілив на камерній сцені театру ім. М. Заньковецької київський режисер Ігор Білиць. Хіба тим, що, як і Буна, моя бабуся пережила всі злигодні ХХ століття – націоналізацію, колгосп, Голодомор, війну та складні повоєнні роки, безгрошів'я та непросте робоче буття української селянки. Однак зуміла залишитися щирою і доброю як до людей, так і до своїх близьких – значно менше розмов про Бога, але значно більше богоугодних вчинків. До слова, другий прем'єрний показ вистави "Буна" відбудеться вже за кілька днів – 6 листопада, інформує "Еспресо.Захід".

Як поділився з нами напередодні думками Ігор Білиць, цей твір сучасної буковинської письменниці Віри Маковій уже давно не йшов йому з голови, відколи потрапив у трійку фіналістів "Тижня актуальної п'єси". "Як на мене, це одна з найцікавіших сучасних п'єс, – сказав Ігор Білиць. – Дуже глибока, без прикрас, не просто про конфлікт поколінь та про здатність чути одне одного, а про традиції та культуру у сучасному світі. Мені здається, це річ, яка варта того, аби увійти навіть до шкільної програми".

Віра Маковій, яка свої сюжети бере здебільшого із життя, намагаючись писати не фантазійні, а швидше документальні речі, і в цьому випадку побудувала сюжет п'єси на основі реальної історії родини з Буковини. Побудувала настільки проникливо, що п'єсу вже кілька разів сценізували. А це означає, що вона проймає – насамперед актуальною проблематикою та емоціями на грані.

Як зазначає в анотації до вистави театр ім. М. Заньковецької, Віра Маковій зображує українське село "на межі глобалізації з існуючими пограничними станами: бідності  і уявлення про заможність, убогості культури та прагнення до нематеріальних благ цивілізації, де головна героїня твору – Буна (з буковинського діалекту "бабуся") – уособлює українські традиції, забобони, вірування".

"Я знаю таких бабусь, – сказала у розмові напередодні прем’єри виконавиця головної ролі заслужена артистка України Ірина Швайківська. – Вони все тримають в полі зору, до всього їм діло, усім намагаються керувати – не зі зла, а через те, що так, вважають, повинно бути. Вони як берегині роду, хоча подекуди ціною душевної гармонії своїх близьких".

Ось цю жінку – сильну, вольову, яка багато пережила і яка не хоче здаватися ні часові, ні обставинам, заслужена артистка України Ірина Швайківська втілила блискуче. Але чи берегиня Буна? Щиро – не знаю. Хіба якщо сприймати дійство ну вже геть відсторонено, винятково в ракурсі патріархальних традицій. Та й то не без нюансів. Адже сприйняття будь-чого залежить насамперед від відчуття істини чи від множинності цих істин. У нашому випадку від того, як хто поняття берегині сприймає.

Хай навіть і так. То з тим, що Буна – берегиня, можна змиритися хіба наприкінці дійства, коли її вже не стає. Чи трохи раніше, коли вона телефонує до своїх дітей, яким аж ніяк не до неї і не до того, як і чим вона живе, чи коли згадує своє сповнене печалі життя. Бо тільки тоді, коли в ній прозирає щось дуже людське, й справді проймаєшся співчуттям. Хоча воно не глушить враження від більших чи менших її некрасивих вчинків.

Відтак бачиш перед собою хоча й літню, однак дуже деспотичну, тиранічну та егоїстичну особу, яка, прикриваючись іменем Бога, робить часто-густо речі, з Божими заповідями несумісні: так безперервно помикати кимось, не дозволяти матері підійти до дитини, силоміць вирішувати чиюсь долю і потім не давати цій долі бодай якось збутися, руйнувати… Не так насправді – ой, не так уявляється берегиня…

"Події в житті персонажів п'єси розвертаються так, що старенькій Буні доводиться самотужки виховувати дев'ятнадцятирічну онуку Орисю, – сказано в анонсі вистави. – Але це виховання для сучасної людини виглядає жорстким: Буна контролює ледь не кожен крок онуки. Орися – нове покоління, котре вже не може жити в межах традиційних консервативних форм, але як жити по-новому вона ще не знає. Лише весь час мріє поїхати до столиці, вступити в університет. Натомість переживає руйнацію мрій і, коли вже доходить до межі відчаю, відважується на відчайдушний крок – їде на заробітки до Сполучених Штатів".

Вічна Попелюшка Орися й справді втікає геть (у цій ролі дуже переконливою була Наталія Боймук. – Ред.). Як на мене, головним чином від відсутності любові, від отруєного безконечним чужим невдоволенням власного буття, від безперервних прискіпувань, від себе самої. І гроші, що би вона не казала, їй потрібні передовсім для того, щоб вирватись із замкнутого кола домашнього пекла і нарешті відчути себе людиною. А тоді вже для чогось іншого – як от для будівництва власного дому.

І то вже цілком інакша справа, що від себе не втечеш, бо, як казав Сократ, завжди сам себе зі собою возиш. Та й не чекають нас ніде. А скільки таких поламаних обставинами доль є сьогодні? Хоча, мабуть, стільки, як було вчора, і позавчора, і раніше. Стільки, як буде завтра. Обставини різні, а результат, попри антураж, схожий.

Режисер Ігор Білиць зробив у цій постановці одну дуже важливу річ – він змусив глядача співпереживати – не котромусь одному  героєві, а всім – кожному з його власних причин. Тобто закликав порівняти, замислитись, вирозуміти і зрозуміти.. І над усіма образ Буни…

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал