Тарас Прохасько: "Ця проблема з деклараціями є прозорою ілюстрацією загального неетичного стану"

Корінний івано-франківець, письменник і колумніст, лауреат цьогорічної Шевченківської премії в галузі літератури Тарас Прохасько в коментарі для "Еспресо.Захід" розповідає про найважливіші події минулого тижня, які зачіпають його, як і кожного мешканця Івано-Франківська та активного громадянина. Наша розмова про те, чому в Україні найвищі судові інстанції приймають рішення, які зворохоблюють суспільство, і чи існує загальна справедливість для всіх.

Чи відчуваєш ти обурення від скандального рішення Конституційного суду, яким скасовується кримінальна відповідальність за недостовірне декларування чиновників? Що ти взагалі думаєш про цей орган верховного правосуддя? Хто ці люди, які вирішують, що правильно, а що – ні?

На жаль, якогось особливого обурення саме від цього рішення я не відчуваю, тому що скептично налаштований до української судової системи загалом і до найвищих судів, зокрема. Ця система є однією з найгірше облаштованих сфер, які є у нашій країні. Біда в тому, що, ніби за якимось негласним суспільним договором, не тільки я, а й багато людей у країні, готові до того, що суди таке чинять. І суспільство знає, що нічого іншого від них сподіватися не варто. Це є показником для ситуації в Україні із судовою системою.

Я списую таку ситуацію на дві обставини. Перша – це те, що відбувається становлення судової системи, вона проходить етапи розвитку і мусить перейти через багато різних казусів, щоб вийти на якийсь рівень роботи. А друга, яка для мене найболючіша, це усвідомлення того, що українська державність ґрунтується не на інтересах нації, а на інтересах кількох тисяч людей, які пов’язані у кілька таких центрів чи вузлів влади. Відповідно усі рішення, які приймаються на рівні усіх трьох гілок влади (зрештою, з "четвертою владою"ситуація не краща), є такою собі складною шаховою партією між цими персоналіями, що працюють на інших персоналій і представляють сфери інтересів осіб, яких називаємо популярним і загальним словом олігархат. В олігархічній системі судова влада не може бути раціональною.

Виглядає справді на гру. Ніби цим рішенням Конституційного суду хтось ставить підніжку президенту Зеленському, який тільки недавно в опитуванні ставив питання про те, чи варто корупціонерів садити довічно, а тепер навіть виявити їх буде важко, якщо дотримуватися рішення Конституційного суду. Це один з виявів цієї гри олігархів?

Так виглядає логічно. Дуже ідеалізовано було би уявляти собі, що виконавча, законодавча і судова влада можуть нормально виконувати свої функції, без врахування інтересів усіх цих гравців. Більшість тих рішень, які нам здаються дуже показовими, є власне виявом цього протистояння і знаходження паритетів, доходження до консенсусу між цими центрами влади, які мають впливи на всі гілки. У кожному з таких резонансних рішень можна побачити розіграші та комбінації, які спрямовані на задоволення інтересів якихось цих олігархічних "центрів влади", в них не йдеться про загальнодержавні, загальнонаціональні інтереси.

Знаю, що в мусульманських країнах, в Ірані зокрема, є така подоба конституційного суду, куди входять їхні видатні священники, які звіряють рішення парламенту і президента з відповідністю до законів шаріату. Тобто справедливість шукають у якихось вищих речах, ніж державний закон. Чи є в нас подібні речі і люди, які могли би бути такими вищими арбітрами?

У мусульманських країнах керуються нормами моралі та етики, які регулюються ісламом, у нас всі ці суспільні сфери цілковито винесені поза рамки етики та моралі. Навіть ця проблема з деклараціями є прозорою ілюстрацією до нашого загального неетичного стану. Бо всі бачимо, що це аморально, але знаходимо законні межі аморальності. Тому в неетичній системі не може діятися інакше і не бути грою з правом і законом. У нас допускаються такі речі, до яких, виходячи з етичних принципів, мали би не доходити. Очевидні зловживання чиновників разюче аморальні, але вони, вважається, мають право на існування. Коли ми знаємо, що суддя, який приймає рішення, сам здійснює неетичні вчинки і веде аморальний спосіб життя, але якщо він дотримався правил декларування, то все в порядку. Але не дай Бог йому не дотриматися принципів закону, як відразу починається "хайп". Тобто у нас ці питання повністю виведено за етичні рамки, тому порівнювати неможливо.

Чи є такі випадки, коли можна не дотримуватися закону? Що є вищим за закон?

Гадаю, що є речі, які потребують порушення закону. Але при цьому треба усвідомлювати, що за ці речі доведеться понести відповідальність за всією строгістю сучасного українського закону і тільки з часом, через суд історії, їх можна буде оцінити по-іншому. Є такі складні речі, як виконання злочинних обов’язків, коли, скажімо, в нацистській Німеччині служили звичайні солдати і все робили в межах закону, чи таємні співробітники тоталітарних спецслужб, які працювали теж у межах закону, зрештою той самий Медведчук як адвокат у справі Стуса теж, як він наголошує, діяв за законом. Тому не завжди треба звертати увагу на закон. Але поки не наступить суд історії, це буде вважатися порушенням закону.

А чи існує одна справедливість і одна правда для всіх? Чи справедливість – це завжди правда більшості?

Часто саме більшість опиняється в ситуації неправди та несправедливості. Думаю, в такому організмі як держава, в організації суспільного життя не може бути єдиної справедливості. Бо все це право побудоване на якомусь балансуванні дуже різних інтересів, тому і ця справедливість є умовною. Але психічне здоров’я полягає не в тому, щоб терпіти несправедливість, і не в тому, щоб сподіватися на абсолютну справедливість щодо себе. Треба усвідомлювати ці плюси і мінуси суспільної справедливості і розуміти, що це єдиний тепер спосіб існування такого ладу, який він є.

Розмовляв Богдан СКАВРОН