Якби Михайло Демцю жив не у Львові (більше того – був би громадянином котроїсь із західних європейських держав), то мав би до себе на львівських теренах значно більше уваги, ніж має. Попри увагу преси та визнання світу. Така правда життя. Хоча художник, чия персональна виставка без жодних урочистостей (бо ж карантинні обмеження) відкрилася у Національному музеї у Львові, на брак інтересу до своєї персони ніколи не скаржився. Недаремно входить у всілякі топи – приміром, до книг "Сто імен", " Сто найвідоміших людей України" тощо. Львівську експозицію Михайло Демцю уклав не лише із творів живопису, а вперше представляє на ширший огляд також свої акварелі, кераміку та порцеляну, інформує Еспресо.Захід.
Властиво, коли заходить мова про мольфарство кольором, то серед львівських митців Михайло Демцю на гадку спадає найпершим. Його динамічний, експресивний, темпераментний, завжди яскравий живопис відкриває у людських душах ті канали, через які струмують радість, щастя, задоволення буттям без жодних домішок, в чистому вигляді. Непопулярні насправді, як на нинішній час, відчуття, які в сприйнятті багатьох сучасників радше з далекого туманного минулого або з не менш далекого туманного майбутнього. Не через справжні особисті незгоди, а через власні життєві настанови.
Цілком з іншими підходами до світу живе Михайло Демцю. Не тому, що клопотів і турбот не має, а через те, що переконаний – навіть бачити, як народжується день чи розпускається квітка, – уже щастя. Звиклий завжди розраховувати передовсім сам на себе і не схильний стогнати, що це не те і то не так, закорінений в українських традиціях, світобаченні та культурі художник творить свою мистецьку молитву, покладаючись передовсім на власний розум та відчуття. І те, що в підсумку в нього виходить, – захоплює, підносить, наповнює сонцем.
"Михайло Демцю любить фарбу в повноті її свіжості і яскравості, – написав про нього в анотації до виставки колекціонер та мистецтвознавець Володимир Гусар. – Дослідивши традиційну українську ікону на склі, вітражі львівської сецесії, закарпатську школу малярства, він добре знає, як впливає на глядача чистий колір. Творець мислить кольором, кольором будує форму, вкладаючи в широкі, пружні, виразні, енергійні, сміливі, віртуозні мазки всю силу емоційного хвилювання, надаючи творам експресії та внутрішньої динаміки. Працюючи швидко і навально, художник упевнено ліпить форму, та при тому вдається до її часткової деформації".
Як розповідав мені Михайло Демцю за іншої нагоди, талант та інтуїція (без яких в мистецтві ніяк) передалися йому від діда. Дід (а мова про село на Прикарпатті, де далеко не всі вміли читати) легко долав тексти не лише українською, а й німецькою та французькою мовами. Як військовий австрійської армії, свого часу побувавши в Парижі, він і вбирався не так, як усі. Скажімо, до штанів обов’язково вдягав жилетку, що дуже дивувало усіх односельців і навіть викликало підозри у шпигунстві. Але саме завдяки дідові Михайло Демцю усвідомив: інакший не означає поганий, головне, аби та інакшість була органічна. Штучно прагнути бути інакшим не варто, варто просто жити так, як відчуваєш. І це художникові справді вдається.
Цікаво, що до цієї експозиції ввійшла рання робота Михайла Демцю, котру художник витягнув не з власних загашників, а викупив у власника, віддавши за неї чи не вдесятеро більше, ніж та сума, за яку той її у нього свого часу купив. "Я легко прощаюся зі своїми творами, – ділиться з Еспресо.Захід художник. – Бо вони мають жити, а не складуватися в майстерні. Однак виявив, що ранніх робіт маю небагато. Щоб ретроспектива була об'ємнішою, я вимушений був викупити для себе у їхніх власників за великі гроші як мінімум п'ять власних творів.
І така оригінальна деталь у біографії цього митця, який живе з переконанням, що треба завжди брати власну планку, а не чужу, і що життя шедевральне уже саме по собі, не єдина. Скажімо, якось за кордоном він зайшов до музею кераміки і в музейній крамничці не пошкодував грошей на кілька білих – без жодного візерунку – ваз виробництва всесвітньо знаної німецької фірми Розенталь. Михайло Демцю ці вази розмалював і згодом там же, за кордоном, виставив у рамках виставки кераміки, хоча не є керамістом. І раптом почув біля своїх ваз якийсь шум. А то на виставку прийшов директор “розенталівського” музею і був заскочений – як то так, фірма випустила нову річ, а музей про це нічого не знає. Коли наглядачка, показуючи на художника, пояснила йому, що то не фірма випустила, а он той вусань розписав, директор музею підійшов до Михайло Демцю і взяв його контакти. За якийсь час до митця з цієї фірми зателефонували й почали робити замовлення. До речі, сьогодні в художньому музеї фірми Розенталь найближчі сусіди до робіт Михайла Демцю – це твори Енді Воргола та Сальвадора Далі. Принцип художника : "Якщо ти не скупишся ні на що, то тобі Бог вертає" справді працює.
"Це просто неймовірний художник, – ділиться враженнями з Еспресо.Захід народний артист України, актор і режисер Григорій Шумейко. – Відштовхуючись від зовнішніх речей, він завжди створює вертикаль. Він неповторний у здатності відчувати колір. А вміння відчути колір – це вміння знаходити істину. Отож це Михайлові Демцю вдається, як нікому іншому. Його магія кольористики перебуває в такій гармонії з образністю, що дух захоплює. Взагалі талант – штука невипадкова. А випрацюваний до досконалості, він творить дива. Оце Михайлове вміння не просто творити образи, а передавати поліфонію звуків у кольорах, де колір звучить як поема, дума, те, що відчуваєш, але не можеш висловити словами, – робить його не просто унікальним – великим. І нам ще належить то осягнути".