Люди, простіть, якщо наші хустки вам заважають. Повірте, ми зовсім не для того їх вдягаємо. Так, ми зовсім не праведниці, яких ви очікуєте зустріти в храмах, ми прості собі жінки, які хочуть стати кращою версією себе, які роблять помилки, але приходять до Подателя Благ, щоб далі не йти самим. Ми дуже відрізняємося від тих жінок, про яких читаємо у житіях святих.
Знаю, зараз на мене посиплеться злива інтелектуальних контраргументів з детальними лінками на праці поважних і сивочолих, доведеться вислухати тонну закидів "дрімучому православ’ю" і ще багато всякого образливого на кшталт "ну як ти зі своїми мізками можеш таке говорити?". Але я дуже хотіла б зруйнувати стереотип, що жінки у Церкві затуркані, неосвічені й несучасні.
Чуєте, безсмертя існує!
Колись мені було так само важко і незрозуміло, коли йшлося про покривання голови у храмі чи не з тої самої причини, що й вам. У юності я називала себе інтелектуалкою (принаймні, праці тієї самої Оксани Забужко я читала із задоволенням і без словника), на дозвіллі шаленими темпами поглинала Ролана Барта, Жака Дерріду, Юлію Крістеву й марилося мені велике філософське майбутнє (даруйте, тут мушу дати волю власній гордині, щоб ви зрозуміли глибину драми). Тепер читаю Іоанна Дамаскина, Феофана Затворника, Ігнатія Брянчанінова і знаю напевно, що смерті автора, як і смерті в цілому, немає. Чуєте, безсмертя існує! І від цього відкриття хочеться жити і танцювати!
Фото: all.net
З такими настроями я прийшла до храму, прийшла і… залишилася. Храм мені став домом, джерелом сили і місцем побачення з Тим, Хто Дарує Слово. На цьому шляху хустина, тобто шарфик, її сучасна версія, послужила мені уроком смирення. Зізнаюся, я теж була противником хустини, дуже навіть послідовним і методичним. Але зі мною сталося щось схоже, як із Савлом, який став Павлом – тепер без хустки почуваюся роздягненою, гнітить мене незахищеність. Я перестала вважати себе інтелектуалкою і сьогодні з вдячністю згадую той день.
Хустка "кусала" мене в шию, паралізувала думки, що розліталися, як метелики, здавалася ненависними кайданами, сідлом для молодої і необ’їждженої конячки, яка весь час норовила скинути з себе ненависний шматок тканини. А якось шарфик спалахнув на моїй голові просто посеред церкви! Стало дуже тепло в голову, я горіла, як свічка. Ще потім сміялася з подругою, що не судьба мені носити хустку. Добре пам’ятаю той день, бо то був мій останній жарт і останнє нешанобливе поводження з хустиною.
Якщо Церква Небесна покриває голову, то чому я маю молитись розхристана?
Наступний урок смирення подала мені одна благочестива гуцулка. Вдова, сама виростила чотирьох дітей, зберегла у душі все світле, закладене з небес – просто подвижник благочестя. Гостювала у них, допомагала на кухні, коли після похорону треба було приготувати частування для великої родини і сусідів. Здивувала ця проста сільська жінка – гуцулки вдягають хустку навіть під час домашньої молитви… Я ж у суєті забула про все на світі. Похапцем накинута хустка на нас з невісткою тої жінки стала уроком, який не можу забути багато років. І не хочу забувати. Аргумент пані Параски – Матір Божа не молилася з непокритою головою. Поруч з цією тихою смиренною жінкою відкрилася інша грань молитви, її просте благоговіння і намагання наслідувати Ту, Що Вмістила Бога, народило у моєму серці щось більше, ніж повагу. З того часу маю в своєму арсеналі багато і всяких головних уборів і вдягаю їх з радістю, мрію навчитися такій же простоті серця.
Переступаю поріг храму, мене зустрічають не простоволосі Матір Божа, святі і великомучениці. Дійсно, хто я така, щоб стояти поруч з непокритою головою, коли ті, що досягли спасіння, акуратно підібрали волосся і прикрили його під відрізком тканини, не акцентуючи на природних даних? Яких інсайтів вони досягли, коли прийняли рішення не чванитись кольором очей, волосся? Якщо Церква Небесна покриває голову, то чому я маю молитись розхристана? Даруйте, не дерзаю зняти хустину, я ще надто маленька...
З досвіду: якщо у мене покаянний настрій, то мені нема часу на думки про те, що мені заважає хустка. Бо якщо моє серце зайняте молитвою, то яка мені різниця, що моє волосся прикрите? Церква – це коли про серце, а не про волосся. А як навчитися прийняти Божу волю про себе, якщо навіть у малому не можеш прийняти того, що обмежує твою волю? А без цього немає християнства! Припустімо, ми неправі з носінням хусток, але ми раді потрудитися на славу Божу в малому, нам відрадно, що в домі Отця ми стараємося не бути спокусою для сильної статі. А з чим прийдуть інтелектуалки до Нього? З готовністю переконати всіх у власній правоті? Сумнівний багаж, хай і підкріплений доказовою базою…
Не треба нас жаліти, ми щасливіші щасливих, хоча не завжди можемо знайти слова, щоб пояснити цей свій стан.
Повірте, носіння хустин не становить для нас труднощів у будь-яку пор року. У спекотний серпень душа радіє, що може потрудитись, у січні грієш серце молитвою і якось питання сприйняття холоду відходить на інший план… Ми не ущемлені, більше того, хустка нам в радість. Не треба нас жаліти, ми щасливіші щасливих, хоча не завжди можемо знайти слова, щоб пояснити цей свій стан. Зрештою, ми не самі – у нас є духівники і якщо щось не так, нас завжди є кому виправити.
У світі всім наплювати, що я написала, тут всім набагато важливіше, яку сукню я сьогодні вдягнула чи якого кольору у мене нігті. Може, тому мені часто буває незатишно серед людей? Тут, у храмі, я найбільше справжня – з усіма своїми недоліками і устремліннями, але тут я ще найбільше щаслива…
Питання хустки насамперед – у площині духовній, а не інтелектуальній, це питання іншого порядку. Усі духовні питання звикла вирішувати з духовними авторитетами, і – повірте на слово! – це набагато продуктивніше. З цього питання є чіткі й однозначні вказівки апостола: "Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова – Христос, а жінці голова – чоловік, голова ж Христові – Бог. Кожен чоловік, що молиться чи пророкує з головою покритою, – осоромлює він свою голову. І кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову. Тому жінка повинна мати на голові знак влади над нею, ради ангелів".
І отут – будьмо уважні! – аргумент "заради ангелів" перевершує усі споконвічні дискусії про чоловічі і жіночі ролі! Чи багато у вас нагод упродовж тижня зробити щось гарне заради ангелів? Ангельські чини не сміють підняти очей на свого Творця, завмирають у благоговінні, а ми стоїмо перед Самим Богом, Який подає нам Себе, переконані і утверджені у своїй гордині… Чи то так важко – хоча б на кілька годин на тиждень уподібнитись ангелам?..
Фото: my.ua
А поки що дуже прошу, шановні одноплемінниці, при вході до храму забудьте всі слова, які складаються з понад 10 букв. Для серця вони не корисні зовсім. Подолайте всі ідіосинкразії, екзистенційні кризи й закрийте усі гештальти, щоб серце змогло творити свою тиху молитву. Ви, напевно, здивуєтесь, але усі потрібні і спасительні слова відомі ще до нас з вами, ми не напишемо вже нічого сильнішого, а усі ці модні словечка іншомовного походження лише відволікають від головного. "Господи, помилуй" – і більше нічого не треба. Помилуй – це і побудь зі мною, і додай мені сил, коли мої власні закінчуються, і вислухай, і допоможи мені вийти достойно із ситуації, і просто люби мене, коли інші відмовляються. Відчуваєте місткість слів? Оце воно! Аякже, так буває тільки з Богом! А скільки глибокого заховано у стихирах і тропарях…
Мені по-справжньому болить, коли письменники закликають ламати канони, коли література і духовність вступають у конфлікт. Оцієї колізії найбільше боюся і найбільше уникаю усе своє свідоме життя, бо література теж може бути способом спокутування гріха. Слово завжди подароване Богом, і втрачає свою силу, коли від Бога відволікає. Бо кожен дар має творити хвалу своєму Творцю.
Дорогі люди, які пишуть! "Кому багато дано, з того багато спитають". Нас не стане, а написане нами і його вплив залишиться. І, страшно подумати, відвертатиме інших від Бога. Чи це наша мета? Євангельська любов завжди проста і очевидна, вона запросто поміщається у серце і словник навіть трирічної дитини. Заради неї точно іноді вартує зректися інтелектуальних потуг.
Ми створили дуже багато слів, я би сказала забагато навіть, ще більше відтінків та значень вмудрилися додати до них.
А давайте не ускладнювати все своїми людськими міркуваннями? Давайте прозирати у суть, а не товктися на рівні жонглювання смислами? Бо так починається словоблуддя. Ми створили дуже багато слів, я би сказала забагато навіть, ще більше відтінків та значень вмудрилися додати до них. А поза всім цим перестали розуміти очевидне. Бо якими іще сучасними словами сказати про благоговіння і страх Божий, щоб бути почутою? Пам’ятаєте, "будьте, як діти"?..
Якщо обирати між інтелектом і життям серця, то я виберу останнє. Можете насміхатися наді мною, якщо вам того хочеться, я зовсім не ображуся. Але дуже хотіла б, щоб ви знали, що жінки у церкві не є обмеженими чи затурканими. Ми просто під впливом слів про те, що "блаженні чисті серцем Бога побачать" і все решта для нас не має значення.
А тепер іду попрасую хустку на наступну неділю. Заради ангелів. До смирення мені ще далеко, але смію надіятися, що у мене ще є час до нього наблизитися.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал