Мало не щотижня на Львівщині соцслужбам доводиться вилучати дітей із сімей. Теоретично, ці діти мали би потрапляти відразу в патронатні сім’ї. На патронаті вони мають перебувати, доки рідні батьки не вирішать свої проблеми або поки їм не підшукають нову сім'ю. На практиці ж більшість дітей, яких вилучили з сім’ї, потрапляють відразу до притулку або проводять кілька місяців у лікарні, доки їхня доля не вирішиться. А все тому, що на Львівщині катастрофічно не вистачає патронатних сімей. На всю область є лише чотири сім’ї, які готові прихистити дітей, яких довелось забрати від рідних батьків чи опікунів. А в ідеалі така "чергова сім'я" мала би бути в кожній ОТГ.
За правилами, дитина у патронатній сім’ї має перебувати не довше трьох місяців. У деяких випадках термін перебування можуть збільшити до шести місяців. За цей час патронатний вихователь отримує офіційну зарплату – п'ять прожиткових мінімумів, і ще по два прожиткових мінімуми на кожну дитину. Непогані гроші, особливо для райцентру чи невеликого містечка. Однак навіть такий заробіток не заохочує галичан брати тимчасову опіку над "проблемними дітьми". На Львівщині провели уже два навчання для тринадцяти сімей, але з них до кінця дійшла лише половина. З чотирма патронатними сім'ями підписали договори, вони вже приймають дітей, ще три сім’ї зараз у стадії підписання. Чому фактично кожна друга сім'я, яка зголосилася стати патронатними вихователями, відсіюється під час навчання і з якими труднощами доводиться стикатись патронатним сім'ям, "Еспресо.Захід" розповіла національний тренер з підготовки патронатних сімей, дитячий клінічний психолог Ірина Королець.
Вимоги до патронатних сімей суто документальні. Така сім'я повинна мати досвід у вихованні дітей (не обов'язково власних), помешкання, де зможе приймати дітей на патронат. Вимог щодо освіти немає. Проте саме навчання є досить емоційно складним. Ми відпрацьовуємо багато травматичних ситуацій, які уже з кимось були і можуть повторитись у їхніх сім'ях. Патронатний вихователь має бути готовий до таких ситуацій і повинен вміти правильно зреагувати. Переважно це історії, які на кожному кроці не афішують, бо вони досить болючі. Тому не кожен витримує. Найважче, з чим стикаються патронатні батьки, – пояснити дитині, чому її рідна мама не може про неї піклуватись. І тут дуже важливо не засуджувати біологічних батьків. Коли ми чуємо, що якась жінка вживає алкоголь, не працює, діти голодні, то перша наша реакція – обурення діями мами. Але коли ми починаємо відмотувати плівку назад, розуміти історію цієї мами, ситуація виглядає інакше. Наприклад, була нормальна сім'я, але раптово помер чоловік. Мама бігала з роботи на роботу, аби прогодувати дітей. Поки вона багато працювала, не мала часу приділити достатньо уваги дітям. У дітей почались поведінкові проблеми, у мами – проблеми зі здоров'ям. Вона почала здаватись, випивати. В результаті втратила роботу. Ми бачимо шлях жінки, яка не отримала достатньо підтримки у потрібний момент. Коли ти проживаєш її історію, починаєш розуміти, чому так сталося. Але є результат: страждають діти. Тому дитині треба пояснювати, що мама її любить, просто не може зараз про неї дбати. Але бувають випадки, коли над дитиною у рідній сім’ї відбувалось насильство. І коли тобі про це у деталях розповідає п'ятирічна дитина, то це теж складно витримати. А ви та людина, якій вона відкрилась, тож треба вміти вислухати і знайти слова підтримки.
Ще одна причина, через що відмовляються потенційні патронатні вихователі, це те, що вони розуміють, що ці "складні" діти, зі складними історіями, будуть перебувати з їхніми дітьми. Маємо пояснити своїм дітям, чому гості так поводяться, а також вміти захистити своїх дітей. Дитина може навіть виявляти агресію, особливо якщо йдеться про підлітка. У такому віці вони вже розуміють, що відбувається, але, попри все, люблять своїх маму і тата, якими б вони не були.
Коли відкривають дитячий будинок сімейного типу, про це повідомляють у новинах. Натоміть про патронатні сім'ї інформації майже немає...
Як не дивно, але патронатні сім’ї не дуже хочуть розголосу. У нас досі існує міф про погані гени. Дитина з начебто поганими генами обов'язково зіпсує всіх навколо, обов'язково буде красти. Замість підтримки від оточення патронатні вихователі отримують купу доган через "не таких" дітей. На жаль, і в школі трапляється, що їх не підтримують, а засуджують. Іноді справді буває, що дитина поводиться дивно, але ж не будеш усім довкола пояснювати, що це насправді не твоя рідна дитина, а ти лише тимчасово за нею наглядаєш. Треба бути психологічно готовим та вмотивованим, аби витримати усі звинувачення та косі погляди у твій бік.
Чи не складно патронатним сім'ям потім повертати дітей рідним батькам чи віддавати у прийомні сім'ї? Адже за три чи шість місяців ти вже звикаєш до дітей і вони до тебе. Особливо, якщо на патронат потрапляють малюки.
Завжди наводжу аналогію з лікарнею. Якщо ти там перебуваєш місяць, то звикаєш до людей, з'являються друзі, і коли тебе виписують, стає навіть трохи сумно. Але ж ти не хочеш постійно жити в лікарні. Так само діти хочуть повернутись додому, не треба їх затримувати. Патронатні вихователі відразу знають, що дитина у них тимчасово – поки рідна сім'я долає перешкоди чи триває пошук нової сім’ї. Є певне відчуття невизначеності, коли і дитина тривожна, і ви не знаєте, яким буде завтра. Потрібне вміння бути тут і сьогодні. Ми вчимо, що не треба, аби діти називали вас "мама" і "тато". Ставтесь до того, як до роботи. Вихователі в садочках чи притулках також прикипають до дітей. Це нормально будувати здорові прив'язаності, але треба вміти відпускати дітей.
Чи трапляється, що батьки вирішують усиновити дитину, яка потрапила до них на патронат?
Такі випадки є, але тоді патронатній сім'ї знову треба проходити навчання уже як прийомним батькам. Там інша специфіка, адже дитина буде в сім'ї постійно, тож програма спрямована на загоєння ран. Там ідеться уже про шлях зцілення. Але, чесно кажучи, ми більше зацікавлені, щоб патронатні сім'ї залишались саме патронатними, адже у їх навчання вкладено чимало зусиль та коштів. Тому спочатку з кандидатами проводять співбесіду, розповідають про всі форми допомоги дітям, у тому числі і про наставництво. Щоб сім'я могла обрати ту форму, яка їй більше підходить.
Чи може патронатними вихователями стати сім'я, яка живе у цивільному шлюбі?
Насправді взагалі немає вимоги про те, що це обов'язково має бути чоловік та дружина. Головна вимога – це люди, які проживають на одній житловій площі. Це може бути, наприклад, мама і дорослий син чи донька. Або невістка та свекруха – у нас є така патронатна сім'я. Фактично патронатна сім'я – це патронатний вихователь, який отримує кошти за свою роботу, і помічник вихователя. Помічник коштів не отримує – він може працювати на звичайній роботі, вихователь – ні. Фактично, помічник потрібен на випадок, якщо вихователь захворіє чи йому треба кудись поїхати, щоб діти не залишитись без догляду.
Скільки дітей можуть одночасно перебувати у патронатній сім'ї?
До трьох дітей, але лише з однієї родинної групи. Складність у тому, що це можуть бути діти різного віку. Загалом патронатні батьки мають бути універсальними солдатами, адже сьогодні до тебе потрапили школярі, а наступного разу немовля, якому потрібне ліжечко, візочок. Якби у нас було більше патронатних сімей, то можна було б ділити: ця сім'я займається школярами та підлітками, ця – меншими дітьми. Але наразі патронатних сімей катастрофічно не вистачає. Тому ми постійно контактуємо і з благодійними організаціями, щоб можна було швидко знайти потрібний одяг, візочок чи дитяче харчування. Держава виділяє кошти на утримання дітей у сім'ї патронатних вихователів, але поки їх перерахують, минає час, а буває, що кошти потрібні негайно.
В обласній Службі у справах дітей кажуть, що від початку року в області вже понад 230 дітей вилучили із сімей і їхніх батьків позбавили батьківських прав. А до кінця року таких дітей, позбавлених батьківського піклування, буде близько трьох сотень. Чому, на вашу думку, так багато дітей доводиться забирати з сімей?
Я завжди уявляю, якщо усіх цих дітей зібрати в одному залі. Триста скалічених життів. І це лише одна область. Як на мене, це наслідок позиції "моя хата скраю". Часом ми чуємо, що дитина кричить за стінкою, але не знаємо, як допомогти. Соціальна служба реагує лише у тих випадках, коли їй хтось подзвонив. Насправді, якщо у сім'ї є проблеми, то що швидше з нею починати працювати, то є шанс все налагодити і діти залишаться з рідними батьками. Але питання, як дізнатись, що сім'я потребує допомоги? Про це мають сказати ті люди, які є навколо. Має зреагувати педіатр чи сімейний лікар, вчитель, який бачить дитину щодня. У школі ж можна побачити, чи дитина одягнена до сезону, чи вона ходить голодна, чи, може, у неї синці. У нас тепер є анонімні дзвінки. Тобто ви можете повідомити анонімно, а уже соцслужби перевірятимуть інформацію. Буває, що з сім'єю працюють, але "добрі" сусіди вважають, раз дитину з сім'ї не забрали, то соцслужба нічого не робить, і продовжують скаржитись. Але, наприклад, бідність не є підставою, аби забирати дитину з сім'ї.
Але складається враження, що дітей вилучають переважно з бідних сімей, у яких ще й зловживають алкоголем.
Частіше стається якась подія в житті, до якої не були готові. Колись вживали термін "неблагополучні сім'ї", тепер кажуть "сім'я у складних життєвих обставинах". Тому що будь-яка сім'я може опинитись у складних обставинах, які не може подолати самостійно. Я, наприклад, внутрішньо переміщена особа. У нас було так багато раптових складнощів, що я раптом опинилась у тій категорії, що потребувала допомоги: і юридичної, і грошовими виплатами, і психолога для дитини. Сьогодні навколо мене родичів немає взагалі. Так, уже є друзі, бо я чотири роки живу у Львові. Але коли я лише приїхала, то єдиний, до кого можна було звернутись, це були фахівці із соцслужби. Мені здається, що у ризику перебувають ті, хто ніколи не просив допомоги. Є безплатні консультації юристів, психологів. Але людина, яка у складній ситуації опиняється раптово (помер хтось з близьких, згоріла хата тощо), навіть не знає про всі ці служби. Якщо її вчасно підхопити, вона матиме сили далі будувати своє життя. Часто до нас діти потрапляють тоді, коли мамі вже байдуже. Вона вже робила все, що могла, але не впоралась. Якби їй почали допомагати раніше, навіть якимись елементарними речами, вона дала б собі раду. Мені дуже подобаються ініціативи, коли влаштовують перукарні чи манікюр для жінок в кризі. Це допомагає змінити твою свідомість, згадати, що ти не завжди була в кризі. Має бути культура взаємодопомоги. У нас часто до Миколая люди возять в інтернати цукерки, подарунки, щоб допомогти дітям. Але при цьому на майданчику чи в школі забороняють своїм дітям дружити з "неблагополучними". Але ж це ті самі діти! Чому б не спробувати підтримати їх до того, як вони потраплять до інтернату?
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.