Тарас Прохасько: "Паперова книжка сьогодні шукає свого місця – так само, як люлька чи сигара"

Корінний івано-франківець, письменник і колумніст, лауреат цьогорічної Шевченківської премії в галузі літератури Тарас Прохасько в коментарі для "Еспресо.Захід" розповідає про найважливіші події минулого тижня, які зачіпають його, як і кожного мешканця Івано-Франківська та активного громадянина. Наша розмова про те, як непомітно цього року пройшов Всесвітній день бібліотек, на яку тенденцію вказує скандал зі спробою виселення однієї з бібліотек у середмісті Івано-Франківська на околицю та яка роль паперової книжки і провінційних книгозбірень у теперішньому житті.

Недавно був святковий день – День бібліотек. Ти як людина, яка безпосередньо дотична до того, чим наповнюються книгозбірні, якось відчув це свято? Заходив у якусь бібліотеку?

Я вже багато років, на жаль, не є читачем жодної бібліотеки, мені з верхом вистачає книжок, які потрапляють до мене іншими шляхами, але я з бібліотеками багато співпрацюю. Тепер спостерігаю певний рух щодо того, що бібліотеки повинні стати сучасними, перебудувати свою роботу на європейський манер, стати не тільки місцем згромадження книжок, а й центром громадського, інтелектуального життя. І, попри впровадження певних елементів, мені здається, що наші бібліотеки не можуть цього осягнути, бо вся бібліотечна система є дуже традиційною, забюрократизованою і, я би навіть сказав, "мілітаризованою" – там є якийсь такий особливий порядок, як у радянських парамілітарних структурах.

Раніше бібліотеки були місцем зустрічі читачів з літераторами, проводились різні заходи. Яка тепер їхня роль?

Вони й тепер цю роль виконують. Буквально позавчора мав дуже гарну зустріч із читачами у бібліотеці на Ринку, яка є однією з небагатьох, де організовують зустрічі з літераторами різного спрямування. Чомусь на провінції є так, що існує величезний "професійний" прошарок літераторів, які вважаються місцевими "метрами", "есеїстами", "науковцями". Але це якийсь паралельний світ, який сам по собі є непоганий, але він не має нічого спільного з розвитком української літератури. Це такий законсервований світ українських авторів, і наші бібліотеки, які також є достатньо консервативними, саме на цих авторів орієнтуються – проводять виставки, зустрічі. Але в такий спосіб представлено дуже вузький спектр літератури.

В суспільстві взагалі ще є інтерес до паперової книжки? Навіть книжковий форум цього року онлайн відбувався. Може, приходить час онлайн-бібліотек, як думаєш?

Думаю, що паперова книжка – це окремий розділ матеріальної і духовної культури. Сьогодні вона шукає свого місця так само, як сигара чи люлька. Я не кажу, що це предмет розкоші, але, як кажуть поляки, – "для смаку". Є люди, які не можуть зректися паперової книжки і для них книжковий форум в онлайн-форматі є нонсенсом. Зрештою, мені також бракувало цього наповнення людського і книжкового. Це ненормально, це якийсь екстремальний варіант. Книжка має залишатися книжкою, хоча вона все ще шукає своєї ніші.

А щодо онлайн-бібліотек… Бібліотеки в такому вигляді, як вони тепер є, на провінції залишаються єдиним доступом до книжок і вдовольняють потреби тих, хто ще читає. Програма із наповнення бібліотечних фондів в регіонах є дуже корисною, бо вона змінила той набір книжок, який там нагромадився. В бібліотеці ж, як у казармі, майже неможливо викинути щось непотрібне – можна тільки якось дуже складно списати. Тому більшість з них тепер наповнені старим книжковим фондом, і люди, які звикли читати, раді кожній новинці.

Івано-Франківськ, я би сказав, славиться своїми бібліотеками – принаймні всі вони розташовані в центрі міста, в гарних історичних будівлях. Як ти ставишся до того, що одну з бібліотек був намір переселити зі "стометрівки" десь на Південний бульвар, в новобудову, де тепер продають секонд-хенд?Вже, здається, був випадок, коли книгарню під колонами біля "Букініста" замінив ресторан. Може, то така тенденція – більш практичного використання гарних будівель?

Цей випадок показовий, бо свідчить про сучасні пріоритети й загальну тенденцію до комерціалізації нерухомості. З іншого боку, в такого переселення є аргумент, що до радянського часу в цьому будинку не було бібліотеки, і він використовувався в інших цілях (раніше в цій будівлі було міське касино, – Авт.). А ще є такий аргумент: у той час, коли абсолютна більшість населення міста живе поза межами середмістя, насичення спальних мікрорайонів інфраструктрою, у тому числі культурною – це не так вже й погано. Це як у деяких християн, які вважають за важливіше не месу в багатому, хоч і понівеченому Нотр-Дамі, а певні місії і служіння у напівформальних церковцях у тих районах, які населені всілякими емігрантами та бездомними. Тобто, з точки зору місіонерства, таке перенесення у мікрорайони – не так вже й погано.

А взагалі що ти думаєш про "проблему українського книговидання"?

Думаю, як ставитися до цієї проблеми, коли найпотужніші українські мережі оголошують про те, що вони змушені торгувати російськомовною чи російською книжкою заради того, щоб вижити. Я не знаю, що краще – заперечити існування читачів російської книжки чи вимагати від комерційних книготорговельних закладів, щоб вони трималися за чистоту свого вибору і були загрожені на банкротство.

Наскільки я знаю, якогось ліміту щодо продажу українських книжок не встановлено, були тільки списки заборонених, що я вважаю не цілком виправданим. Усі ці ідеї, через які їх заборонили, присутні на щодень у людей, які не читають книжок – в інтернеті на різних сайтах, тому не варто переоцінювати роль паперової книжки. Зрештою, коли йдеться про книжки, книгоіндустрію та ті ж таки бібліотеки, то треба розуміти, що всі ці обговорення стосуються дуже невеликого відсотка українців, які взагалі ще читають книжки.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал

Розмовляв Богдан СКАВРОН