Учасники у восьмикілограмових бронежилетах пробігли 11 км, 80 разів підстрибнули та 30 разів підтягувалися. Львівський спецпризначенець зробив це за 57 хвилин.
Нині Зореслава Каїнського знають як "хлопчика у броніку", який пробіг півмарафон (21 км) у бронежилеті та виконав челендж Мерфі у пам'ять про бійців, які загинули у бойових точках.
Коли ти прокинувся відомим: коли пробіг півмарафон чи коли зробив челендж Мерфі?
Після "Мерфі". На півмарафоні теж було круто. Але "Мерфі" журналісти висвітлювали наче Олімпійські ігри. Це якийсь медіа-вибух був. І тепер, коли я приїжджаю на інші змагання, то виявляється, що купа учасників знають про мене. Вони підходять знайомитися.
Після челенджу Мерфі ти брав участь у ще якихось змаганнях у броніках?
У Маріуполі був забіг з перешкодами. Там були рови з водою, різні гірки. Я там став єдиним учасником у бронежилеті. Єдине, що мене збентежило, це – річка. Я знав, що вона буде, але думав, що неглибока, що її можна буде вбрід перейти. Я не мав уявлення, що в бронежилеті можна плисти. Виявилося, що можна. Спочатку заходиш у болітце з очеретом, трохи йдеш, але метрів з 15 довелося плисти. Досить комфортно було. Бронежилет навіть на дно не тягнув. Я думав, що це стане проблемою, але помилився. Нешвидко, помаленьку, але переплив. А решта вже було просто.
Навіщо ти цим займаєшся? Адреналіну не вистачає чи це своєрідна реабілітація?
Це, мабуть, вже залежність. Я бігаю марафони із 2015 року. Якщо доти займався спортом, аби себе у формі підтримувати, то останні п’ять років цілеспрямовано готуюся до марафонів та півмарафонів. Це вже така хороша спортивна залежність. А також можливість розвантажити психіку. Коли ти біжиш, то в тебе немає жодних негативних думок, твій мозок відпочиває. Це своєрідна можливість позбавитися від всього негативного.
Ти на війні із 2014 року. Не було бажання вже звільнитися з батальйону?
Тепер уже ні. Було таке бажання під час найпершої ротації. Пам’ятаю, як я поїхав вперше, то думав, що це моя перша й остання ротація. (Зореслав Каїнський боєць добровольчого батальйону. – Авт.). Я не мав жодного досвіду. Ані військового, ані керівного. А мене призначили старшим ротації. Тоді думав, що відбуду цю ротацію і переведуся в будь-який інший підрозділ. Нас їхало сімдесят бійців. Страх був: ти ж за всіх відповідаєш. Але потроху втягнувся. І тепер, після шести років, за плечима понад 20 ротацій. Я вже й не знаю, скільки точно, я їх не рахую. Зараз поїздки на Схід такі буденні. Інколи їдеш в інше місто чотири години в комфортабельному автобусі, то так замучуєшся. А на ротацію їхати 24 години у "пазіку", а дорога є дорога.
Чому ти пішов саме у батальйон "Львів", а не в якийсь інший? Чому не дочекався повістки?
Я не був впевненим, що мені повістка прийде. А щодо саме батальйону "Львів"… Я сказав своєму тренерові зі змішаних єдиноборств Віталію Вовку що не буду стояти осторонь, а маю бажання піти в якийсь підрозділ. То був 2014 рік. Він переговорив з Дмитром Загарією (начальником міліції Львівщини у 2014-2016 роках). Дмитро Дмитрович зі мною зустрівся і запропонував посаду командира роти. Так все й почалося.
Ти потрапив відразу в Дебальцево… Там було ще тихо?
Там ніколи не було тихо. Там весь час стріляли. Спочатку місто обстрілювали тільки вночі. А на околицях постійно стріляли. Під час першої ротації чи не щоночі під ліжка скочувалися. А вже під час другої ротації, у грудні 2014-го, місто горіло. Вже біля нашої бази міни падали. Влітку ще якось веселіше було, якісь яскраві барви. А взимку там все чорне було. Людей вже майже не було, вулиці порожні.
Там познайомилися з хлопцями з батальйону Кульчицького. Вони нас постійно з собою в рейди брали. У них не було транспорту, а у нас були машини. То ми з ними весь час до "передка" їздили. Вони засідки робили, снайперські гнізда. Ми їм допомагали.
Що там на "передку" було?
Згорілі танки, вигоріла земля. Одного разу ми мінометника ворожого шукали, заїхали на хутір, прошерстили, буквально хвилина як від’їхали, той хутір почали мінометами крити. Я так розумію, хтось з місцевих повідомив, що ми там є. Але тоді жодного страху не було. У батальйоні Кульчицького був такий Сафрон (то позивний). Він емігрував у Великобританію, в нього там свій бізнес. Служив колись у французькому легіоні Але коли почалася війна в Україні, повернувся.. У нього великий воєнний досвід. Ми багато у нього навчилися.
У Дебальцевому загинули два бійці з батальйону "Львів". Яке в тебе відчуття було, коли дізнався?
Важко було. Згадував, як спілкувався з ними. Як розмовляв з ними на кухні, на шикуваннях, ще десь. Прокручував у голові буденні речі. Сидів вдома і згадував. Я налаштував себе, що це – війна. Що я міг стільки разів вже загинути. Але загибель бійців була болючою… Я так до останнього й не вірив, що кільце закриється. Я не думав, що Дебальцево віддадуть.
Коли це сталося, ти був у Львові. Але чомусь поїхав у Дебальцево.
Їхало наше керівництво туди. Тому поїхали і ми з комбатом. Мені звеліли взяти з собою ще когось з бійців, кому я довіряю. Я взяв Василя Малетича, «С’юзі». Це вирішувалося за день-два. Ми повантажилися і поїхали. Заїхали до Краматорська, там переночували. Взяли з собою офіцерів з донецької міліції. Якби їх не брали, то ми б із «С’юзі» були б в тій машині, яка підірвалася коло Логвинова. А тоді один з донецьких міліціонерів загинув. Дмитро Загарія та командир батальйону "Львів" Ігор Вольський зазнали бойових травм. Скільки таких дрібних випадковостей, які змінили моє життя…
А реально було доїхати тоді в Дебальцево?
Ні. Я не розумію, на що вони розраховували, коли туди їхали. Коли ми були в дорозі на Схід, вже десь за Києвом, Загарії передзвонили і повідомили, що дорога на Дебальцево закрита. З ким я не говорив, ніхто не розуміє їхнього вчинку. Там танки вже не могли пройти, а вони на двох автомобілях хотіли проїхати.
Ти був одним з тих, хто пішов допомогти Загарії і Вольському повернутися "на велику землю".
Так. Коли вже точно було відомо, що вони там підірвалися, ми отримали наказ повертатися додому. Ми відповіли, що зрозуміли…
…і не виконали наказу.
Ми отримали смску від Загарії, в якій він писав, що живий і йде дорогою в Артемівськ (нині – Бахмут). З тією смскою ми пішли до наших розвідників. А вони відповіли, що надії нема, що Загарія та Вольський або загинули, або в полоні, а з телефона Загарії нам пишуть сєпари, аби нас виманити. Але тут подзвонив Загарія. Це був точно його голос. Ми прийняли рішення йти їм назустріч. Зв’язалися з медичним волонтером Юрієм Бондарем, "Шаманом". І він поїхав з нами на своїй "швидкій". Отой Юра теж зірвиголова. Ми їдемо вночі, фари вимкнуті. Я сів на переднє місце біля нього. І бачу – назустріч БТР їде. Зараз точно вріжемося. Я вже з життям попрощався. А той Юра: одна рука на кермі, в іншій – цигарка, шух, вивернувся. Ті на БТРі, певно, нас обматюкали. А Юра такий спокійний. Приїхали ми до крайнього блокпоста. Там нам сказали, що проїжджало таке авто в бік Дебальцева і точно знають, що підірвалося. Ми там залишили "швидку". Ще бійці з того крайнього блокпоста відмовляли нас іти, бо то небезпечно. Але дали нам паролі. І ми пішли. Дорогою зустріли "таблєтку", яка, як потім виявилося, вже забрала наших командирів. Вона пізніше ще врізалася в "Урал". Ми їх там і знайшли. Звідти – в Артемівськ, у лікарню. Там залишили Загарію та Вольського. А ми з бійцями повернулися в Станицю Луганську до своїх.
Які думки тоді були?
Та ніяких. Повернулися в Краматорськ, тоді якраз були там обстріли. Обстріляли штаб АТО в Краматорську. "Градами" обстріляли і базу, де стояв львівський "Беркут" і ще з якоїсь області. Там один боєць загинув від прямого потрапляння "Градом". Всі були в поганому настрої. Про нас вже говорили, що ми загинули. Ми приїхали, то на нас дивилися зі здивуванням: як то ми вижили? А ми зсунули якісь столи, покидали карімати, спальники, хлопці дали нам подушки. І впали спати.
Так спокійно все переніс?
Вже коли був коло Станиці, зі мною зв’язалася дружина донецького міліціонера, який загинув коло Логвинова. Було боляче з нею говорити. У неї було величезне горе. Вона все сподівалася, що повідомлення про загибель її чоловіка – хибне.
А твоя родина що казала? Ніхто не дзвонив?
Та як не дзвонив! Вони теж отримали інформацію, що машини підірвалися. Дзвонили і мама, і тато, і брат, і дружина. Але ми якраз тоді по тій дорозі дебальцівській ішли. Ніхто додзвонитися не зміг. Зв'язок з’явився, коли вже до Артемівська під’їжджали. Дружина була зла, бо я їй сказав, що я у Харків їду. Ну, надурив трохи. Але пробачила. Потім вона мені сказала: "Я точно знала, що з тобою нічого поганого не станеться".
Сниться Дебальцево?
Мені ніколи війна не сниться. Та мені взагалі ніколи нічого не сниться. Війна – це буденна щоденна робота. 80 відсотків – це буденна робота. І відсотків з 20, може, бої.
Якщо порівняти твої рекорди в броніку з дебальцевськими подіями?
Там нема що порівнювати. На спортивних подіях твоєму життю нічого не загрожує. Навіть якщо отримав якусь травму, то поруч є купа медиків, ти знаєш, що тобі відразу нададуть допомогу. А на війні – зовсім інакше.
Маріанна Попович