Надзвичайно рідкісний феномен у цьому світі, де держава спирається на патріотизм, і в часи загрози окупації відданість людей Батьківщині може творити дива. Причина появи риторичних питань на кшталт "А що мені дала ваша Україна?" дуже проста і логічно випливає з того, що кілька поколінь українців звикли отримувати мінімум, необхідний для життя, в обмін на покору та лояльність. І чекали, що у власній державі все буде так само, тільки отримають вони значно більше. Теж на халяву. Щось пояснювати людям, які вважають, що у них відібрали щастя, які перераховують, скільки можна було купити за "один рубль", – марна справа. Це монолітний і незмінний статус раба, що народився у неволі,тварини в клітці. Здавалось, у людей розвинутих, освічених такої психологічної аномалії не повинна би бути, але подивіться на бюджетників, які покірно служать кожному режиму і ще менше схильні до протесту. Це вони лікують, навчають, видають довідки, служать у правоохоронній системі. Тобто виконують дуже важливу роботу. Вони так само вважають, що в них забрали їхнє щастя жити в тоталітарній державі, і взамін не дали нічого.
Армія. Тут ті самі раби, які виконуватимуть найзлочинніші накази, спрямовані на придушення будь-якого опору, і віддадуть зброю без бою. Ви будете глибоко травмовані, коли раптом почуєте від деяких теперішніх фронтовиків: "адіннарот" і "бєй проклятих бандєровцев".
І вся ця окрадена Незалежністю сила є дійсно пропащою і вже не зміниться. І ніколи не полюбить України. Той феномен відмови від матері-Вітчизни образно описали свого часу Ян Щасний Гербурт у XVII ст., Іван Мазепа у XVIII,Тарас Шевченко, Іван Франко… Совість нації. Люди, які служили не владі, а народу.
Творча інтелігенція. Колишні сексоти, пристосуванці, кон’юнктурники, тепер називають себе громадянами світу і вільними, але насправді ще у 1990-ті робили все, аби принизити національні почуття і не допустити національного відродження. Оскільки кожна нова влада яскраво демонструє, що їхні послуги не потрібні, їм залишається теж відчувати себе окраденими, бо незалежна Україна нічого не дає. А повинна? Хто пускав би рабів до раю?
Отаке воно, украдене щастя українців, за яким вони тужать і плачуть, намагаючись засмітити мізки дітям і онукам. А ті живуть у віртуальному світі, він став тим, чим стала для Горлума його цяцька. Якщо відібрати її від них – то вже, мабуть, буде не туга, а масове самогубство.
Позитиву насамкінець не буде, бо не було й негативу. Є просто правда, яку знають ті, хто дивиться на світ критично. І їх не так уже й мало. Але не досить, аби відмовити суспільство приймати дари від данайців і заводити на свою територію Троянського коня.