Від відкритої кабіни і коней – до сучасних електронів: як розвивався львівський електротранспорт

Журналістка "Еспресо.Захід" відвідала лекцію "Вагоновод львівського трамвая – як здобували професію".

Без окремої кабіни та 5 кілометрів за годину

Регулярний громадський транспорт з’явився у Львові у XIX столітті. Це були так звані диліжанси. Вже 1880-го з'явився кінний трамвай, який перевозив пасажирів спочатку одним маршрутом, а потім двома. Тоді й виникла необхідність готувати людей, які працюватимуть водіями. При цьому вчили не лише людей, а й коней.

 Фото: Твоє місто

"Нещодавно у нас виникла суперечка. Одні кажуть, що львівський кінний трамвай почав свою діяльність 3 травня 1880 року, а інші – що 5 травня. Так ось, вагони збудували ще 1879 року, їх купили для Львова у Бердичеві. Але з’ясувалося, що треба навчити коней не лякатися пасажирів. Відтак із 3 по 5 травня людей возили безплатно, і так коні разом зі своїми вагоноводами вчилися. З п'ятого травня почали працювати за гроші, тобто кондуктори брали плату за проїзд", – розповідає науковий співробітник Львівського історичного музею відділу науки, техніки та транспорту Олександр Арістархов, який уп’яте бере участь у Днях європейської спадщини.

Пізніше, у 1894 році, у Львові сталася велика подія – Галицька крайова виставка. Кінний трамвай не впорався б з такою кількістю відвідувачів. Тоді вирішили запровадити ще один вид транспорту. Його називали міською залізничною електричкою. Олександр зазначає, що це електричний трамвай, який в нас працює дотепер. Тоді вибрали відому й нині фірму Siemens. Вона побудувала електростанцію, колії й сконструювала вагончики. Вони були такі ж маленькі, як і кінні. Власне тоді виникла необхідність навчати водіїв. Це робили інженери компанії Siemens. З метою безпеки це відбувалося вночі. Тогочасні періодичні видання писали, що це виглядало доволі ефектно, оскільки у вагонах було електричне освітлення, що на той час було досить цікавим і незвичним. Крім того, іскри вилітали з-під коліс та від дротів. Це теж було ефектно. Люди навіть боялися, бо асоціювали це з блискавкою. Електрифікація у місті щойно починалася і, фактично, це була перша постійна електростанція.

Тогочасний водій працював стоячи, а вагони були відкриті: без лобового скла, лише з дахом. У лівій руці вагоновода був контролер керування, яким він перемикав швидкість, а в правій – гальма. Дзвінок був механічним, його натискали ногою. На кінець XIX століття це були всі елементи керування. Вже на початку XX століття з'явилися вагони, в яких кабіна мала лобове скло і дах, але через робоче місце вагоновода – справа і зліва – люди ще заходили всередину. А ще тоді для львівських трамваїв не було кілець на кінцевих зупинках. Вони мали кабіни спереду і ззаду. Водії не мали захисту від погодних умов, обігріву взимку. Тому таку роботу вважали лише чоловічою, але під час Першої світової війни, коли чоловіків мобілізували, кондукторами, а згодом і водіями, почали працювати учні шкіл, а пізніше й жінки. І саме з тих часів професія перестала мати стать.

Окремі кабінки для водіїв з'явилися лише у 1950-х, і водії змогли нарешті кермувати сидячи. Раніше сидіти їм не дозволяли стереотипи та тогочасні правила безпеки. Річ у тім, що коли люди їздили кіньми, то візники, які сиділи на козлах, могли випити алкоголю, щоб зігрітися взимку або просто в дощ. Часто вони на тих козлах засинали, але кінь – жива істота: він не йшов далі. Відтак виник стереотип, що водій може заснути, коли сидить. А це – небезпечно: електричний трамвай, на відміну від кінного, мав набагато більшу швидкість. Якщо кінний їхав зі швидкістю 5-7 км/год., то перші вагони Siemens могли розвивати швидкість 20-25 км/год. До речі, через це трамваї почали фарбувати в червоний колір – так їх було краще видно, аніж кінні, які були коричневого кольору.

Сучасні водії львівського електротранспорту

Тролейбусне депо на вулиці Тролейбусній – єдине у Львові. Його збудували у 1960-х роках. До того тролейбуси були разом з трамваями у депо на вулиці Сахарова. Також тут навчають водіїв трамваїв та тролейбусів. Щоб здобути таку професію, треба звернутися до навчально-трудового комбінату депо. Комбінат розпочав роботу з 2018 року, коли 3 грудня зареєстрували першу групу.

"Групи в нас маленькі. Ліцензійний обсяг по 10 людей. 10 людей – водії трамваїв, 10 – тролейбусів. Тепер маємо нову програму, яку подали в міністерство. Якщо її затвердять до кінця вересня, то будемо подавати прохання збільшити ліцензійний обсяг, а відтак зможемо набирати групи від 10 до 30 людей. Кадрова потреба міста є гострою і великою", – розповідає директор Навчально-курсового комбінату ЛКП "Львівелектротранс" Григорій Вархов.

На сьогодні тут випустили 33 водіїв тролейбусів і 37 водіїв трамваїв. Навчання триває чотири місяці. Раніше водіїв готували лише автошколи й Центр зайнятості. Людям, які вчаться на курсах, "Львівелектротранс" платить стипендію – це 6 300 грн на місяць. Майбутні водії вивчають будову трамваїв і тролейбусів, які нині експлуатують у місті. Також на території комбінату є спеціальні маршрути, на яких вчаться їздити. Тут тренуються і дізнаються про нюанси роботи на практиці.

"Тепер є вікове обмеження для тих, хто хоче навчатися. Це 50 років. Спочатку ми дивилися на людину: якщо вона рухлива, має бажання працювати, то брали й навіть якщо понад 50 років. Це робота важка, нервова і не кожна людина може витримувати. Ви бачите, як зростає кількість транспорту у Львові. Вулиці у центральній частині міста вузькі, через це часто затори. Важко перевозити пасажирів і стежити за рухом транспорту, тому старша людина працює кілька місяців і звільняється. Ми ввели вікове обмеження, щоб люди працювали у нас довше", – каже Григорій Вархов.

Після того, як водій трамвая закінчив курси і приступив до роботи, його зарплата становить 13 800 грн, водія тролейбуса – 15 700 грн. Директор зазначає, що сюди приходять люди, яким подобається робота: "Часто є випадкові люди, яким здається, що достатньо великої зарплати. Потім з'ясовується, що вони не можуть працювати з людьми. Бо треба бути толерантним, культурним, виваженим і при спілкуванні, і при обслуговуванні".

Нині чоловіків-водіїв близько 40%, жінок – близько 60%. Найважче у роботі – стежити за дорожнім рухом і дотриманням правил. Важкої фізичної праці, як у минулих століттях, немає. Якщо тролейбус чи трамвай ламається, то водіям заборонено самостійно його ремонтувати. Вони мають телефонувати до центрального диспетчера, який викликає аварійну бригаду. Є машина, яка буксирує транспортний засіб у депо. Там все й ремонтуватимуть. Вагоноводи можуть лише поверхнево визначати, що сталося.