"З кожним роком усе більше людей "виходить з Іловайська"

За шість років бойових дій на Донбасі в Україні видано майже 500 книг про ці події. Кількість авторів і жанрова різноманітність вражають, але чи достатньо уваги приділяється ветеранській літературі у суспільстві й на державному рівні? Про це в інтерв’ю "Еспресо.Захід" розповіла журналістка і письменниця Євгенія Подобна, лауреатка Шевченківської премії 2020 року за книгу «Дівчата зрізають коси» і кураторка кластеру "Війна" на цьогорічному львівському Форумі видавців, який відбудеться 16-20 вересня у режимі онлайн.

Книги, які можуть бути цікаві кожному

Євгенія Подобна. Фото з facebook-сторінки Євгенії.

Наскільки масштабним явищем на сьогодні стала література ветеранів АТО? Чи можна вже говорити про такий окремий повноцінний жанр?

Насправді це не нове явище в Україні. Ми мали дуже багато книг-спогадів ще з Другої світової війни, потім військових, які були в Афганістані, на інших війнах. Але ця література, яка писалася під час АТО, справді є особливою, тому що це вже та історія, яка торкнулася фактично кожного з нас.

Ветеранська література дуже різноманітна. Є величезна кількість авторів і книг – і фікшн, і нон-фікшн, і поезія, і навіть дитячі книжки. Тобто жанрово це дуже різні твори. Для багатьох хлопців і дівчат, які були, наприклад, журналістами і ще до війни мали якийсь стосунок до письменства, для них написання книг стало просто логічним продовженням. Василь Піддубний писав до війни, Олена Білозерська, Валерія Бурлакова, Влад Якушев були журналістами і теж мали певний досвід писання. А для багатьох інших воно стало цілком новим ремеслом і, можливо, тому було дещо складніше. Дехто скаржиться на нібито низьку якість ветеранської літератури, але це неправда. Є надзвичайно цікаві книжки, є книжки, написані більш просто, є такі, які справді потребують хорошого літературного редактора, але в цілому, як кажуть, на кожен товар свій покупець. Тому, в принципі, зараз маємо велику кількість дуже різної і хорошої ветеранської літератури.

Хто є цільовою аудиторію цих книг? Чи це самі учасники бойових дій, їхні родини, волонтери, чи все-таки ця література сприймається також більш широкою аудиторією?

Мені здається, аудиторія дуже залежить від маркетингу. Ті автори, які, наприклад, відомі у соціальних мережах, є популярними блогерами й медійними особистостями, мають аудиторію значно ширшу, їхні книги купують дуже активно. Є ж автори зовсім не медійні, для яких це була перша літературна спроба. Можливо, їх більше читають знайомі, друзі і побратими по службі.

Ось, наприклад, книга "Вовче" Костянтина Чабали – це художня книжка з цікавим сюжетом, без "жорстких" епізодів, тому вона цікава широкому колу, навіть підліткам. Є книжка Валерії Бурлакової про втрату коханого, про її відчуття на війні. Це книжка про життя, там стільки тем різноманітних порушується, що вона може бути цікавою абсолютно кожному.

Є, звичайно, книги, які користуються меншим попитом, скажімо, збірки біографій учасників АТО. Також, якщо хтось пише конкретно про свій підрозділ, то зрозуміло, що воякам з цього підрозділу це буде найцікавіше. Але це така документалістика, яка також потрібна. Наприклад, є книги про детальний хід бойових дій, є історичні дослідження.

Загалом я помітила, що люди, які жодним чином не пов’язані з війною, починають цікавитись цими книжками, бо є справді дуже хороші зразки ветеранської літератури.

Тобто така література може достукатись навіть до тих людей, які, як то кажуть, "стомилися від війни" або взагалі від самого початку її ніби й не помічали?

Так, але питання в тому, як донести цю книгу до читача і зробити так, щоб він її прочитав. Це зараз головна проблема, адже є така тенденція, що всі ми сидимо у певних своїх інформаційних бульбашках, які формує нам стрічка Фейсбуку.

Дуже гарну роботу в цьому напрямку здійснила Ганна Скоріна, яку правильніше буде назвати книжковим волонтером. Вона зібрала майже всі книжки, які стосуються війни, написані журналістами, волонтерами, військовими. Вона робить огляди, шукає про кожну книжку інформацію і веде сторінку "Книги про війну". Там можна знайти багато інформації і розібратися в тому масиві книжок, який є.

Якою має бути промоція на державному рівні

У чому головна проблема з промоцією цих книг? Що могло би поліпшити просування їх?

Складно сказати, якою має бути ця промоцією. Є ще питання з виданням книг. Не всі видавництва за це беруться. Маємо розуміти, що книговидання – це все ж таки бізнес. І книжку видають тоді, коли розуміють, що її купуватимуть, а не просто як якийсь соціально важливий проект, хоча, звісно, є й такі видавництва. У нас є кілька видавництв, які постійно займаються виданням ветеранської літератури. Наприклад, на цьому спеціалізується Видавництво ДІПА. Дуже багато воєнної літератури видає "Фоліо" і ще інші видавництва. Зазвичай вони самі займаються промоцією, і їхні книжки доволі добре продаються. Якщо ж ми говоримо про якісь видавництва в районних чи обласних центрах, які фактично працюють на виживання і за собівартістю видають ці книжки, то ситуація складніша. У таких видавництв немає коштів на презентації в інших містах і тому подібне.

Дуже класно, що самі ветерани почали займатися промоцією. Наприклад, у рамках "Ветеранського намету". Цей проект зародився на "Книжковому Арсеналі" в Києві. Там стояв військовий намет, в якому були представлені різні книги про війну і люди могли безпосередньо поспілкуватися з авторами. Там був дуже класний консультант Юрій Руденко, також ветеран і письменник, який дуже чітко міг розуміти, що людина хоче – чи художню літературу, чи документалістику, чи, може, вірші, які саме епізоди війни їй цікаві. І допомагав обрати саме те, що потрібно. На власні очі бачила, як багато людей заходити за книгою, наприклад, Мартіна Бреста чи Валерія Ананьєва, тобто авторів вже добре відомих, а в результаті, крім цим книжок, купували ще з десять, про які дізналися в цьому наметі.

Маємо тепер епоху соціальних мереж, тож що може зробити кожен? Це просто хоча б написати якийсь відгук про книжку на своїй сторінці. Добре спрацьовує, коли книжку купують, читають чи відгукуються про неї селебрітіз. По-друге, важлива організація презентацій на різних фестивалях і книжкових заходах. Якою має бути промоція на державному рівні? Є купа інструментів, але, як бачимо, це зараз не працює.

Тобто державної підтримки наразі нема для такої літератури?

Є кілька тем, які завжди на слуху. Наприклад, той самий Іловайськ. Багато людей, які не дотичні до війни, хочуть зрозуміти, що насправді відбулося. Людям прагнуть дізнатися про події в Донецькому аеропорту, що сталося в Дебальцевому. Хоча б такі теми мали б забезпечуватися державою – видання книг-спогадів, романів. Але якоїсь активної підтримки з боку держави я особисто впродовж останніх шести років не спостерігала.

З того, що пам’ятаю, – за підтримки Інформполітики було видано кілька книжок про Донбас, але це крапля в морі. І промоції активної цих книжок немає. Я про них дізнавалася випадково, а що вже говорити про людей, які взагалі не цікавляться військовою літературою і яким якось потрібно донести цю інформацію.

Було б дуже правильно, якби були якісь державні програми з підтримки таких видань. Нехай це буде на конкурсній основі. І щоб були якісь централізовані закупівлі цих книжок для бібліотек, тому що не кожен може дозволити собі купити книгу, скажімо, за 300 грн. Особливо пенсіонери, які насправді дуже активно читають і активно ходять на презентації.

Ще було би добре, якби держава фінансувала електронні версії книжок і щоб потім кожен міг собі скачати цю книжку. Тоді, можливо, було би трохи легше доносити військову літературу.

Час для документалістики

А яке, властиво, значення має військова література в час, коли ця війна ще триває? Чи варто її також розглядати як інформаційну зброю, яку сама держава мала би підтримувати насамперед?

Часто є суперечки, коли потрібно починати писати про ці події – коли війна закінчиться чи все ж таки писати зараз, по гарячих слідах. Це предмет для дискусій, але моя думка, що писати про війну треба завжди. І тепер, коли ще свіжі спогади і можна все це фіксувати. Мені здається, що зараз якраз час для документалістики, оскільки є можливість оперативно відслідковувати й фіксувати всі події, поки живі очевидці. Бо за цих п’ять-шість років від початку війни багатьох людей вже просто немає серед живих. І дуже важливо по-максимуму зафіксувати все зараз, адже років через п’ять багато що забудеться, і знайти потім свідків буде значно складніше.

На мою суб’єктивну думку, для багатьох ветеранів література – це ще можливість самопсихотерапії, коли людині потрібно виговорити все побачене. Для багатьох війна принесла не лише ПТСР (постравматичний стресовий розлад). Є ще й поняття ПТР (посттравматичного росту). Це коли людина, переживши якісь страшні події, стає впевненішою в собі, росте морально, в неї змінюються цінності і змінюється вона сама. І це не обов'язково регрес, дуже часто відбувається прогрес, але про це у нас чомусь не прийнято говорити. А люди, переосмисливши на війні своє життя і ставши сміливішими, починають робити те, чого раніше не робили. Багато з тих, хто написав і видав після війни свої книжки, казали, що до війни вони цього не зробили б, бо просто посоромились би, хоча раніше писали, наприклад, вірші. Тому важливість ветеранської літератури дуже складно оцінити і неможливо переоцінити.

Суспільству необхідно знати правду. Ми живемо у справді дуже складний час, коли, з одного боку, є, здавалось би, абсолютно необмежений доступ до інформації, а з іншого – завжди є загроза інформаційних вкидів. Тобто людина, яка не дуже розбирається в подіях війни (а це переважно більшість українців і, тим більше, світової спільноти), дуже часто стає об'єктом маніпуляцій російської пропаганди, яка подає свою версію подій. І тому ці книжки, які пишуть очевидці про те, що вони дійсно бачили, – це хороша ін’єкція проти всіх цих пропагандистських вкидів.

Вкрай важливо зберегти документалістику для історії. Уже є таке неприємне явище, коли кожного року в нас все більше і більше людей "виходить з Іловайська". Тому що Іловайськ у всіх на слуху, це трагедія, це героїзм. І дуже багато людей, які взагалі ніколи не воювали, в Інтернеті пишуть, що вони от також "виходили з Іловайська". Щоб потім таких самозванців можна було викрити, треба мати бодай якесь уявлення про те, що там відбувалось. Тобто важливо зафіксувати факти, хто насправді що робив, хто де був.

Але не кожен любить і сприймає документалістику. Комусь більше підходить художня література, поезія. Тому важливо доносити про війну різними інструментами. І чим більше буде книжок різних, цікавих, тим краще. Якщо хоча б одна з них потрапляє до людини, яка навіть не те щоб "стомилася від війни", а для якої це просто якийсь паралельний світ, який її не стосується, то ця людина дуже сильно проймається цим.

Одна із запланованих дискусій Форуму присвячена ролі жінок на війні. Як ця тема на сьогодні висвітлена?

Ми спробували в рамках цієї дискусії залучити цілком різних людей. Буде дві жінки військові, одна з яких військовий медик. Буде одна цивільна – вона волонтерка і пише про війну. Є одна жінка місцева. Ми якось більше говоримо про ветеранську літературу, про висвітлення війни. Тоді як про місцевих набагато менше, але це теж важливо. Так от, ця жінка журналістка, активістка, яка живе у прифронтовому місті і пише про війну з позиції місцевих, пише, що відбувалося там із самого початку. Розповідає, як спочатку цілком адекватні люди потім починали просто божеволіти через російську пропаганду. Тобто роль місцевих авторів у нас взагалі не оцінена належним чином і не обговорена. Мені хотілося б, щоб хоча б у рамках дискусії про жінок ми поговорили про місцевих авторок, а це якраз переважно всі жінки.

Ми спробуємо взагалі поговорити про місце жінки, про те, як бути жінкою на війні в різних іпостасях. Звісно, за останні шість років ми зробили дуже великий еволюційний крок, бо якщо в інших арміях світу жінка – це природне явище, то в нас були стереотипи, що це щось неможливе. А особливо якщо в такої жінки є діти, то це погана мати в очах суспільства. І ось лише тепер, уже на сьомому році війни, ці стереотипи вже нарешті зламали. Чоловіки у війську вже не реагують якось так злісно стосовно новобранців-жінок, суспільство вже звикло, що жінки також носять форму і що жінки також воювали.

Дуже важливо також говорити про жінок, які опинилися на прифронтових територіях, їх голос нині недостатньо чути. Ця тема також у фокусі нашої уваги в рамках цієї дискусії.