У ніч проти 1 вересня 2014 року українські захисники вийшли з руїн аеропорту після 146 днів його оборони. Бойовий медик Андрій Кавф, на позивний "Глобус", був у третій групі виходу з летовища. Після нелегких боїв у 2014-му продовжив службу в армії за контрактом ще на кілька років. Нині викладає тактичну медицину в навчальному центрі. "Мені подобається викладати, бо я чимало навчися в бою, а не так, як пишуть в книжці", – каже Андрій Кавф.
– Андрію, нині шості роковини виходу із оточення Луганського аеропорту. Ви потрапили на летовище у складі 80-ї десантно-штурмової бригади під час шквальних та найгарячіших боїв. Мали надзвичайно відповідальну місію – рятувати поранених захисників. Що спонукало без військового досвіду піти у військкомат і записатися у військо добровольцем та ще й бойовим медиком?
– Я завжди був патріотом. Усі революції, що відбувалися за незалежної України, не пройшли повз мене. У 2004 році Помаранчева революція, далі – Революція Гідності. Я не міг стояти осторонь цих подій. Коли почалася війна, я часто чув у новинах, що на передовій потрібні медики. Оскільки закінчив медичний коледж, мав медичну спеціальність, пішов у військкомат добровольцем. Довго вагався, але події на фронті спонукали до дій. Після Криму я вже знав, що йде конкретна окупація України.
– Ви записалися у військо в липні. На той час в аеропорту вже були масовані атаки. Як було працювати на передовій?
– Я був добре підготовлений. Не боявся нічого. Лікував поранених у підвалі, світла не було, виручав ліхтарик, який я привіз із собою. Бойове хрещення я пройшов у селищі на Луганщині, за 11 кілометрів від російського кордону. Місто мало стратегічні дороги в напрямку на Луганськ, який на той час був майже в оточенні. Тоді ще не дуже усвідомлював, що робиться. Облаштував медичний пункт на першому поверсі, але після першого обстрілу зрозумів, що все потрібно влаштовувати у підвальних приміщеннях. Нас обстрілювали постійно. Після 24 серпня потрапили в оточення і прийняли рішення покинути населений пункт.
"29 серпня вже ходили чутки, що буде наступ, всі активно готувалися, окопувалися. А 31 серпня о 6 ранку – бойова тривога. Обстріл тривав 4 години. Атмосфера в нас така тоді панувала – ми були готові загинути"
– І тоді рушили в аеропорт…
– Так, перед самим штурмом. Всі війська туди стягували. 29 серпня вже ходили чутки, що буде наступ, всі активно готувалися, окопувалися. А 31 серпня о 6 ранку – бойова тривога. Обстріл тривав 4 години. Атмосфера в нас така тоді панувала – ми були готові загинути. Дуже патріотично всі були налаштовані. Пам'ятаю пораненого хлопця, якого я затягнув у бункер. У нього була невеличка контузія, ми надали потрібне лікування. Лиш стало трохи краще – пішов воювати далі. Хлопці часто казали: "док, вколи знеболююче, бо треба йти далі". Ніхто в бункері не хотів затримуватися.
– Ні для кого ця війна не минає безслідно. Військові дії – це завжди втрати. Ви, як медик, теж, напевно, бачили не мало. Що найважче давалося?
– Підтримувати моральний дух солдатів. Я людина позитивна, в окопах було нелегко, але я намагався тримати хлопців у доброму гуморі. Я постійно ходив і усміхався їм, підбадьорював, казав, що все буде добре. Ми всі були дуже дружні. Я не всіх їх знав. Був період, коли приїхали до Львова, гуляв по місту, до мене підходили, дякували, а я не знав навіть, хто це.
"Були моменти, що хлопці були готові вже майже до рукопашного бою. По Луганському аеропорту їздили російські танки, а стріляти нам вже не було чим"
– А стріляли?
– Доводилося, але я не можу сказати, що вів вогонь в певну точку. Зробив перев'язку, виліз з окопу, відстрілявся і знову повернувся рятувати життя захисникам. Були моменти, що хлопці були готові вже майже до рукопашного бою. По Луганському аеропорту їздили російські танки, а стріляти нам уже не було чим. Ми були в оточенні, з боєприпасами було важко. Бій цілий день вести неможливо. Не розрахований будь-який підрозділ на довге ведення бою. Тим паче десантники. Не наша робота утримувати позиції. Як ми жартували між собою: "прилітаєм, перемагаєм і відлітаєм".
– Ось Ви кажете, що бачили російські танки навколо летовища. В полон вдавалося когось брати?
– Так, напередодні обстрілу. Троє кадрових російських військових приїхали на бензозаправку. Мали при собі документи. Казали, що заблукали на навчаннях. Ми їх у штаб наш відвели як полонених.
"Мені випадок запам'ятався: чую свист снаряду й одразу падаю на землю. Так було разів з 15. А на мені бронежилет, каска, медична сумка. Я казав, що якщо ще раз так впаду, то більше не встану"
– А потім був вихід з пекельного оточення. 31 серпня в аеропорту все палало, колонам доводилося виходити під шквальним вогнем. Група йшла 17 кілометрів пішою колоною…
– Нас поділили на чотири групи: перша – розвідгрупа, за ними ще одна, потім медики і ще одна група замикала. За нами приїхала одна машина. Звісно, ми всі в неї не помістилися. Отож склали всіх поранених, всі речі та й відпустили. Машина поїхала, а ми почали відступати. Мені випадок запам'ятався: чую свист снаряду й одразу падаю на землю. Так було разів з 15. А на мені бронежилет, каска, медична сумка. Я казав, що якщо ще раз так впаду, то більше не встану. Це був найважчий момент, я всю дорогу молився. Думав, не дійду. Але повинен був дійти, бо мав зошит, де записував усіх поранених.
– Після аеропорту Ви ще кілька років прослужили в армії за контрактом. Нині викладаєте. Від багатьох військових чую, що справжня війна відрізняється від того, що написано на папері. Ви що скажете?
– Погоджуюся. Не знаю, як нині, але під час служби мені дуже хотілося поміняти наповнення медичної сумки. Взагалі треба переглянути посадові інструкції бойового медика. Наприклад, бронежилет має 14 кілограмів, а медик ще має медичну сумку, яка має 20-25 кілограмів. Тоді як військовий, крім бронежилета й автомата, нічого не несе. Для медиків пластини треба було би зробити легші. Зручнішу каску.
– Нині мало згадують про військових, чи не так?
– Наше суспільство взагалі байдуже, у людей ніяке ставлення до військових, які їх захищають. Дуже неприємно. Я постійно їжджу за місто і маю на нашому автовокзалі проблему з покупкою квитків. Якось я навіть заледве не викликав поліцію. Ніби дрібниця, але неприємно. А ще й з нинішньою владою. Чимало хлопців покладали на Зеленського великі сподівання, але розчарувалися сильно. На жаль, у нас немає державної програми, яка популяризувала б захисників, натомість маємо широку політичну пропаганду. В нашій країні дитина розкаже, за кого проголосувати, а про захисників не згадують.
Розмовляла Христина ПАРУБІЙ
Фото: з архіву Андрія Кавфа