Журналістка "Еспресо.Захід" відвідала подію.
Кам’яниця Седмирадських XVIII століття, що на площі Ринок, 42, нині в щільному сусідстві барів та ресторанів. Незабаром тут планують створити артпростір, а вже зараз презентують виставку "Вигнання з Раю".
Люди зібралися біля входу в будівлю. Куратор і художник Михайло Барабаш говорить, що стан, вигляд і боротьба цієї локації надихнули на створення експозиції. Тепер тут є дванадцять творів одинадцяти художників. Він додає, що посприяли втіленню його ідей Управління культури міста, Інститут стратегії культури, мистецьке об’єднання "Дзиґа" та Львівська національна академія мистецтв.
Співавторка проєкту Дарина Скринник-Миська каже, що почала стежити за виставками "Сакрального простору" дев’ять років тому, з початку їхнього створення: "Я долучилася й писала тексти. Це корисний проєкт для нашого культурного ландшафту, бо він говорить на складну тему. Ми живемо у світі, де важливі речі, а духовне великою мірою вихолощене пафосом, дискредитоване. І про сакральне говорити в контексті сьогодення складніше. Це виклик, але Михайло це робить. Здається, щоразу це вдається дуже значущо і сакральне переосмислюють. Бо він показує таке, що стосується нас всіх. Вигнання з раю ми нині сприймаємо метафорично. Як непоправну втрату важливого. Воно позначає точку, коли людина за життєву основу взяла критичний розум і втратила якусь духовну основу. Біда з критичним розумом полягала в тому, що, власне, людина почала інструменталізувати іншу людину, світ, саму себе. І проблеми, які нині маємо (економічна та екологічна кризи, конфлікти), – результат шляху, який вибрала людина. Це і є втрачений рай. Духовне відійшло на марґінес. Лейтмотив цієї виставки – ми втратили щось важливе, коли пішли шляхом критичного розуму. Щось здобули, а щось втратили. Є співвідношення втрати і здобутку".
Дарина говорить, що вони не намагалися розповісти історію, хоч на експозиції є цифри, але це не означає, що їх треба відчитувати саме так. Це позначки концепції автора і тлумачення кураторів через рамку сакрального простору, ознайомитись з якими можна через буклет, дизайнерами якого стали Богдана Давидюк і Олександра Давиденко. Він є путівником виставки.
До кам’яниці люди заходили невеликими групами. Тут темно, приміщення дещо занедбане. Під ногами скрипить підлога.
В одній із зал на першому поверсі показують коротке відео "Messagetoheaven" Віталія Шупляка. Тут зображено небо – символ духовного життя. У наступній кімнаті робота того ж художника – "Noavatar/CMYK". Він використав силуети з трьох найбільших соцмереж: Instagram, Facebook, WeChat. Куратори зазначають, що тут питання в тому, чи можна зіставити іконічне зображення з цифровим кодом.
Відеоінсталяція "Сад земних насолод" польського митця Ґжеґожа Штвєртні перша на другому поверсі. Він створив її після того, як побував на історичному полігоні часів Другої світової війни в австрійському місті Доллерсхайм, мешканці якого знали про єврейське походження Гітлера. За переказами, він хотів приховати цей факт своєї біографії, тому наказав бомбардувати поселення. Також у відео використовують фрагменти фільму "Легковажний вершник". "Сад земних насолод" – це зображення природи та хрестів, умиротворення і спокою.
Ліворуч, у центрі великого приміщення, стоїть "Гільйотина" Олекси Фурдіяка. Це один зі способів, яким публічно забирали життя. Зараз її витіснило так зване посипання голови попелом. Себто, акт каяття змінили на жест. Куратори кажуть, що гільйотина є способом привернути увагу до видовища, яке не несе нині загрози.
Наступна кімната вузька і довга. Люди стають у чергу, щоб роздивитися акрилове "Кольорове дзеркало" художника Руслана Тремби. Воно уособлює веселку – "рай втрачено, але надія ще є". Звідси потрапляємо у маленьке приміщення, де показують короткометражний фільм "На подушці" Олександра Юдіна. На підлозі розкидане пір’я. Героїня стрічки хоче одного – виспатися. Сон до неї ніяк не приходить, і вона вирішує сама знайти його. Жінка вбиває янгола і робить з пір’їн його крил подушку. Лише тоді вона добивається свого. Тут, як зазначають автори виставки, режисер співвідносить релігію та іронію.
Третій поверх відкриває інсталяція з дерева, вишивки і полотна "Сребролюбіє і сладострастіє" Володимира Топія. Або, інакше кажучи, жадібність та хіть. Ці гріхи вважають найважчими. На тканині напис: "Це тіло – навіщо воно? Хіба лише для того, щоб пояснити істинне значення слова "катувати".
Далі ще одна інсталяція – "Марево" Антона Саєнка, де немає конкретних образів, а лише похмура видимість. На відео Софії Козловської "Заземлення" частини людського тіла. Тут про ставлення людини до природи: чи вигнати з раю тих, хто хоче його знищити.
Символізм четвірки у стійкості до життя. Над сходами четвертого поверху висить бавовняна тканина. На ній тушшю зображена ненароджена дитина. Це інсталяція Йоанни Земанек "У муках народжуватимеш дітей своїх". Роль жінки в суспільстві трактували з точки зору Святого письма і відмовляли знеболювати пологи.
Далі відео, яке також говорить про архе, – "Де починається початок" Терези Барабаш. Це зображення води, яка також може бути й кінцем життя, плинністю і текучістю. Куратори зазначають, що саме ця речовина є уявленням про незворотність змін та вічне повернення як рух по колу.
П’ятий і останній поверх кам’яниці присвячений пошукам сенсу життя. Тут робота Михайла Барабаша "Душі віруючих у момент смерті вдосконалюються в святості і негайно входять до слави". На стіну опертий імпровізований тонкий хрест. На підвіконнику книжки Зерова і Сковороди. На підлозі пил і каміння, кавальчики блискучої фольги, які нагадують частини людського тіла. Це відбиток, слід чи навіть маска земного життя. Для релігійної свідомості, як пояснюють автори "Сакрального простору", воно є прологом до справжнього, до раю.
Додамо, що виставка триватиме ще два тижні – до 8 вересня. Вхід для всіх вільний. Крім того, організатори анонсували кураторські екскурсії, про які згодом повідомлять на сторінці проєкту.