Уляна Горбачевська: "На Сході варто працювати з дітьми, бо втратимо й наступні покоління"

Режисеркою, постановницею унікального проекту стала вокалістка, досліджувачка української традиційної народної пісні Уляна Горбачевська. Жінка прагне зробити українську автентичну пісню модною.

Уляно, ви робите неймовірну справу – даєте нове життя українській традиційній народній пісні. Ви переосмислюєте її, даєте нове дихання, зрештою, робите круті та цікаві проекти. Звідки таке зацікавлення музикою?

У мене родинна традиція музикування. Ще мій дідо майстерно володів скрипкою, батько понад 40 років грав у Львівському симфонічному оркестрі. Я виросла серед музики: до семи років на платівках слухала камерну, органну, оперну музику, а замість дитячого садочка - розмальовки малювала у філармонії. Зацікавлення автентичною піснею з'явилося у певний момент, коли я була в Києві у відрядженні ще художницею-реставраторкою. На площі біля Софії Київської почула, як співали два хлопці автентичну пісню. Це був унікальний спів, заворожуючий. Я купила їхні касети і, повертаючись до Львова, в поїзді цілу ніч слухала. Емоції різні викликали ці пісні - я плакала, сміялася, повністю розчинялася  в них. Думаю, у цей момент мене вибрала сама пісня.

Тобто, ви в цей момент змінили свою діяльність. Фактично з художника перетворилися на етномузиколога і почали досліджувати автентичні українські пісні. Їздили у експедиції, вдалося перебрати пісні від носіїв в українських селах?

Я не етномузиколог і не науковець. Я не їздила в експедиції, а переважно працювала з архівами. Хоча маю бабусь, в яких переймала пісні. В мені багато різної інформації осіло - переплелася академічна музика з народною, яку я з головою кинулася вивчати. Коли мене питають про музичну освіту — я кажу, що для вивчення народної пісні ніяка консерваторська освіта не потрібна. Це можна перебрати в бабусь поруч та з  архівних записів.

Зі свого досвіду знаю, що знайти в бабусь унікальну пісню вкрай важко. Я мала нагоду їздити у кілька експедицій, переймати народні пісні у селах Львівської області. Рідко потрапляла на щось цікаве…

У 80-х – 90-х ще було що писати. Добре, що київські фольклористи встигли чимало зафіксувати. Моя місія — зрозуміти, яке середовище може дати нове життя пісні. І для цього якнайкраще надається театр. У моєму випадку – це опера. Пісня повинна дістати нове середовище, новий поштовх, нове місце, де б відбувалася передача наступним поколінням. А якщо говорити про наше багатоголосся — це перлини світового народного мистецтва. Воно мусить мати достойне обрамлення.

А як у нас із традицією зберігання української народної пісні?

Наразі більше архівних записів, аніж живих носіїв традиційної пісні. Бабусь-носіїв стає щораз менше.  Мені подобається, що нині з'являється молодь, котра щиро зацікавлена у вивченні традиційної пісні. З різних куточків України приїжджають до мене. Молоді люди, котрі не хочуть поверхнево вивчити пісню, а їм цікаво докопатися до суті звукодобуття та змісту. Хочуть зрозуміти, як працювати з піснею як з творчою матерією. І все це зацікавлення в мені вселяє велику надію. Я мала цікаву розмову зі співачкою з Литви Веронікою Павільйонєне. Вона приїздила цього року на честь святкування 30-ти річчя Литовської незалежності. Каже, серед молоді нема зацікавлення народною литовською піснею. Я була дуже здивована, адже Литва входить в ЄС і має чимало можливостей. Тоді я зрозуміла, ми в кращій ситуації, наше суспільство — це велика турбулентність, але, попри те, в нас є пласт молодих людей зацікавлених народною піснею. Це дуже круто і дає надію, що ми дошукуємо, дотворюємо свій міф, ми дошукуємося своєї ідентичності. Україна повинна опиратися на свій фундамент: історію,  мову, кухню, народний костюм — те, що творить націю. В цій ієрархії я б поставила на початок пісню,  а далі все інше. В пісні закладено все: мова, мелодика, ментальність і міфи. Потрібно підтримувати цей напрямок. Український щедрик співає весь світ, Леонтович оперся на щедрівочну традицію, "Summer time" написав Гершвін, прослухавши українських хор, що співав "Ой ходить сон, коло вікон". Там, де народна пісня, народжуються світові хіти. Наша музика має мати свою виразну барву, колорит, дух і тоді ми будемо собі цікаві і світу.

Я вже в передчутті презентації першої частини української опери - міфу "Ukraine – Тerra incognita" (розмова відбулася до події. – Ред.). Це буде співоча матриця з трьох міфів під назвою "Міф роду". До речі, а чому саме опера-міф?

Міф-опера — це сукупність мікроформ, яка в сумі дає розповідь "Ukraine — Тerra incognitе". Це розповідь в декількох міфах, в моєму випадку їх п'ять. Для мене Україна – terra incognita — тому що вона не відома насправді. Україна не для всіх українців зрозуміла,  а  для європейця ми взагалі сегмент Росії. Дерти на собі сорочку і доводити, що в нас є культура, традиція — нічого не допоможе. Треба писати наукові праці, статті, книжки і робити мистецькі продукти, демонструвати їх європейському глядачу. Наша опера на багатьох рівнях свідчить, що ми з автентичною глибокою пісенною традицією, в нас є композиторська та імпровізаційна школи. Окрім того, маємо крутий меседж в опері: понад тисячу років в цьому містичному полі боронимо не лише себе, а цілу європейську цивілізацію від навали, яка іде зі Сходу. І це відбувається у цю секунду, міф ожив. Ми живемо в міфі зараз. Я писала оперу, як спомин про Україну. І поки я в собі це ідеологічно придумала, поки творила лібретто, сталося так, що степ перестав бути історичним спогадом про козаччину - з’явилися новітні герої, такі, як Василь Сліпак, до прикладу. Для європейців - це крутий меседж, ми далі в боротьбі і відвойовуємо свій дім.

Ви неодноразово бували зі своїми концертами на Сході України. Як таку народну пісню сприймали місцеві?

Так, два рази я була в Станиці Луганській, а останній раз виступала в Авдіївці. Окрім цього, в Станиці я організовувала майстер клас для дітей. Вчила їх коляди. Згодом тих дітей співочих я привозила до Львова. Діти спочатку були насторожені, але згодом захоплено опрацювали за один день матеріал, який я приготувала на три дні.  До слова, це були пісні з усієї України, з діалектами. Найбільше їм припала до душі гуцульська та закарпатська коляди. Малеча телефонувала до своїх батьків зі словами : "мама, послушай, што ми поем". На Сході варто працювати з дітьми. Вони єдині, можливо, з ким нам варто ще мати справу, бо втратимо наступне покоління. В Авдіївці на концертах я бачила захоплені обличчя дітей і бабусь 90-річних в хустинах, котрі співали зі мною колискову і плакали, а середнє покоління – пусте, бувало, у ці моменти виходили із залу. Це "вата". Там воювати варто за молодь і за територію.

Якщо нав'язувати їм українізацію, думаєте, піддадуться? Якщо матимуть вибір – оберуть українське?

До них треба правильний підхід. Пропонувати не "шароварщину", а робити серйозні, круті програми. Потрібно правильно подавати українізацію, аби навіть не зчулися, а їм вже подобалося. Втім займатися потрібно лише дітьми. Чесно, там байдужість велика. Батьки не заклали в тих дітей-підлітків, тож треба закладати нам. В нас триває інформативна війна. Це рабська або пуста свідомість і її треба змінювати.

Після карантину у вас заплановані гастролі з оперою країнами Європи. Зрештою, Ukraine – Тerra incognita – це суто українська історія. Не боїтеся, що європейський глядач не зрозуміє?

Європейська публіка навіть більше готова до такої мистецької мови більш абстрактної. Сюжет доволі простий. Вся інформація в образах, музиці.  Також буде детальне лібретто. В опері охоплені загальнолюдські теми. Кожній думаючій людині дорогі поняття дому, роду і любові. Кожен розуміє, що таке свобода, кожен розуміє, що таке міцний дух. Ми говоримо про ці людські цінності через українську пісню і душу.

Усі фото: з особистого архіву Уляни Горбачевської