Юрій Прохасько: "Ми зараз у тому відтинку новочасності, коли відчайдушно шукаємо джерела репресивності"
У Меморіальному музеї Станіслава Людкевича розпочали цикл зустрічей з публічними інтелектуалами
20 серпня сюди завітав публіцист, літературознавець, психоаналітик та перекладач Юрій Прохасько
Журналістка "Еспресо.Захід" відвідала подію.
Неподалік центру, серед зелені, розташований музей-садиба Станіслава Людкевича – одного з найвидатніших українських композиторів XX cт. Сьогодні тут буде людно, проте напис біля воріт "вхід лише в масках" нагадує про карантин.
У подвір’ї вже розставили стільці, між якими ходить чорний пухнастий кіт. "Він лишився від дружини Людкевича. Зесьо", – говорить одна з працівниць музею.
У гостей є можливість піднятися сходами з подвір’я на пагорб і з висоти глянути на садибу. Коли люди зайняли майже всі місця, до мікрофона підійшов директор музею Михайло Кобрин. Він порівнює атмосферу сьогоднішньої зустрічі з Платонівською академією.
"Ми стараємося вибудовувати нові формати в умовах пандемії. Обмежень дотримуємося, бо здоров’я — це найважливіше, що має людина. І маємо велике благо, бо тут є садок. Я, взагалі, маю прихильність до садків. Завжди дуже любив античність, і це мені нагадує Платонівську академію. Це система дискусій, розмов, де ти не сидиш у приміщенні й тобі вказують, повчають. А це коли в дискусії легко, невимушено, і особа пізнає світ, людину. Наш музей уперше має одну з таких дискусій. Це історична подія, на якій ви присутні. Ми відкриваємо новий тип зустрічей. Це зустрічі з відомими людьми, відомими митцями, які розказуватимуть про себе і свою творчість. Сьогодні тут Юрко Прохасько — дуже багатогранна і цікава особистість", — говорить Михайло.
До слухачів вийшов гість із модераторкою, якою стала музикознавиця і працівниця музею Марта Кузій. Вона розповіла, що влітку тут були зустрічі музичні, а зараз звучатимуть музика і тексти.
Юрій Прохасько погоджується з директором і зазначає, що правдива академічна розмова — це розмова в саду.
"Музичні зустрічі для мене були більш зрозумілими. Я піаністка. Я не літератор. Але сьогодні поговоримо про свободу в музиці та літературі. Про те, як вони перегукуються, що їх поєднує між собою", – розпочала Марта.
"Говоритимемо про свободу настільки, наскільки зможемо, бо вона є матерією вимогливою і складною. І не всі здатні на неї в однаковій мірі", — відповів Юрій.
Модераторка говорить про Жан-Жака Руссо, який сказав, що людський світ за визначенням є світом свободи: "То як її сприймає кожна людина? Бо коли отримуємо дуже багато свободи, то не знаємо, що з нею робити. І Фройд казав, що якщо комусь дати більше свободи, а це відповідальність, то їй вона більше не буде потрібною".
"Сам Фройд був не надто високої думки про нашу міру свободи. Бо якщо уявимо увесь корпус Фройдівських текстів, то вони можуть зайняти цілу полицю, а коли порахувати, скільки разів Фройд у тому своєму гігантському доробку, впродовж понад сорока років своєї праці, вживає слово "свобода", то це вийде сім разів. А Руссо наробив багато клопотів. З одного боку – висловив те, що витало в повітрі. Бо в повітрі витало Просвітництво. І воно, своєю чергою, як я його розумію, було відповіддю на стан речей, який склався перед тим. Воно вимагало чотирьох речей: розуму, знання, рівності та свободи. Тобто свобода була не просто відкритою тоді можливістю, а стала чи не вимогою. Або ти людина новочасності й ти вільна, або ти не є людиною новочасності. Бо новочасність — це щось таке, що передбачає ту свободу. І ми самі за неї відповідальні. Відбувалося ж це все у дуже новій ситуації. Це смерть Бога, пана і смерть батька. Отже, тільки на початку можна було розуміти, що свобода, яку привласнив собі деспот чи король, полягає в тому, щоб забрати її. Але то була лише перша частина, бо друга була набагато складнішою — вирішити, що з нею робити", — розповідає Юрій.
Перед воротами музею зупиняються люди. Марта закликає їх долучатися до події. Дискусія плавно перетікає до сучасності. Зокрема, до подій у Білорусі.
"Те, що в Білорусі йдеться про свободу, — поза сумнівом. Свідомі того є білоруси й ті, які промовляють до них. І те поводження зі свободою, якої ти ніколи не мав, мені здається, складається з двох частин. Перше — туга за свободою. Оскільки такий означник є в білоруській мові. То мусить бути образ. Навіть якщо говорять, нібито немає такого досвіду, то це не так. Досвід свободи є завжди. Він може бути дуже мікроскопічним: у квітникарстві, садівництві чи просто розмові. Але в перекладі на свободу суспільну, то з одного боку вимір туги означає, що нас позбавляли постійно того, що належить по праву. Від вимоги свободи не подітися ніде. Байдуже, де ми живемо.
Друге, як я собі уявляю, це білоруси вважають, що на них всі дивляться і чекають: чи ви відвоюєте вашу свободу – і ми вважатимемо вас належними до нашої сучасності. Якщо ж ні, тоді ми скажемо: шкода, не вдалося. Але ви не такі самі, як ми. Це дуже прикро, вимогливо і болісно", — коментує Прохасько.
Як антонім до Білорусі модераторка наводить Америку. Коли, за її словами, з’являється викривлене поняття свободи. З’ясовується, що у вільній Америці свободи мало.
"Я можу лише фантазувати про цю країну. Як Кафка чи Рот, які ніколи там не були. Тому мої уявлення про Америку такі самі. Свобода в пізньому лібералізмі сама себе кусає за хвіст. Вона вимагає бути рівними братами та сестрами. Коли ми звалили тирана і він не вказує, як жити, і коли нема між нами ієрархії. Виходимо з того, що всі мають послуговуватися тією самою свободою. Бо інакше — ми не брати. Свобода в Америці просить звернути увагу на дедалі дрібнішу й окремішню інакшість та винятковість. І якщо ви не визнаєте інакшість, то ви є тим тираном, якого вважали вбитим. Якщо не визнаєте страждань — зазіхаєте на свободу. Це свідчить про те, що коли навіть тирани давно упокорені й панує республіка, то у структурі новочасності заведено вважати, що звідкись береться репресія. Десь є джерела, які треба встановлювати, ідентифікувати. Тут я пригадую батька Бруно Шульца, який згодом просто розсипається. Щоразу на дрібніші фрагменти. Він є скрізь. Мені видається, що ми в тому відрізку новочасності, коли відчайдушно шукаємо джерела репресивності у дрібних фрагментах. Намагаємось їх наздоганяти й товкти", — пояснює гість музею.
Марта зазначає, що останні романи, які перекладає Юрій Прохасько, пов’язані з музикою. Це тексти Йозефа Рома, Йоганна Ґете.
"Йдеться не лише про музику, а й про свободу, тому я обрав цю книжку для сьогоднішнього читання, бо Ґете пише "Вибіркові спорідненості" в ту мить, коли вимога Руссо бути природно вільним стає гучною. Образ свободи в романі переданий через разючу метафору несвободи хімічних елементів. Чи можна перекласти її на людей? Чи є тут щось подібне? Наскільки люди вільні у стосунках, зокрема любовних? Чи вони також є елементами цих безумовних притягань і відштовхувань, на які не можуть дати відповіді?" — говорить спікер.
Модераторка йде в музей і виконує два короткі уривки з музики Франца Шуберта. Мелодії лунають із вікон будівлі. У перервах Юрій зачитує частини перекладу "Випадкових спорідненостей". На вулиці граються і галасують діти. Співають птахи. Вдалині чути сигнал трамвая. Час від часу в саду падають стиглі яблука й алича.
Марта і Юрій підбивають підсумки розмови та відповідають на запитання гостей. Перекладач каже, що також хотів би вшанувати господаря садиби Людкевича, згадавши, що той писав не лише музику, а й вірші. Розумівся не тільки на нотах, а й на словах.
"Окрім того, Людкевич знав, що таке добрий сад. Я нещодавно прочитав афоризм одного з найвизначніших сучасних англійських квітникарів, який сказав, що досконалий англійський город має виглядати так, ніби садівник помер десять днів тому. Тобто має виникнути відчуття легкої занедбаності. Лише тоді досконало. Тому я маю дуже велике замилування садами і квітами композитора", — завершив розмову Юрій Прохасько.
- Актуальне
- Важливе