Про це повідомляє "Еспресо.Захід".
Людмила Ковриженко разом із чоловіком вже 11 років опікуються дитячим будинком сімейного типу у Лисичанську. Вони дбають про 10 діток, а з початку війни трапилось так, що вже про 11. Це діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування. Три їхні доньки за батьківським прикладом також відкрили свої дитячі будинки – кожна піклується про 10 дітей вже упродовж кількох років. Всі разом і виїжджали з Лисичанська, залишились тільки чоловіки.
"Першою поїхала середня дочка зі всіма дітками, її чоловік у ЗСУ. Їхали вона, 11 дітей та свекруха. А тоді ми, три сім’ї тим же автобусом, – розповідає пані Людмила. – Виїхати було вже дуже складно, допомагала у організації обласна влада. Дали нам броньований автобус, вивозили під кулями. Сварилися на нас, звичайно, що ми так досиділи до останнього. А ми ж все думали, ну, от воно ж ще кілька днів і закінчиться, там же й перемовини йшли".
Машину, якою діти із дитбудинку їздили на екскурсії та прогулянки, розбомбили, також понищили їхній дім. Зізнаються, що найстрашніше стало у той вечір, коли у двір прилетів снаряд:
"Це була 10 година вечора, вікна першого поверху нашого котеджу повибивало, вхідні двері також, а другий дивом не зачепило. Ми якраз із дітьми спали на другому, а чоловік на першому поверсі. Коли прилетіло, всі вже були в ліжечках, злякалися дуже. Розгубилися, поки одягались, лежали на підлозі, а тоді всі разом бігли, дехто понабивав ґулі, бо ж нічого не було видно, світла не було. Ми боялись його вмикати, та й нам забороняли, щоб нас не побачили".
Спочатку під одним дахом зібралися тільки два дитбудинки, але згодом приїхала ще одна дочка зі своїми 10-ма дітками. Коли почали сильніше бомбити – приїхала ще одна. Ще одна дочка зі своїми дітками жила у будинку поряд, який мав міцний підвал.
"40 днів ми сиділи без світла і без води питної, бо водопровід замінували. В якомусь із районів міста була вода, намагалися її відновлювати, але до нашого кварталу воно не доходило. Отак і вийшло, що у нас був один тільки газ", – пояснює Людмила Ковриженко.
Збирали сніг та дощівку, але й тут підстерігала небезпека: почали атакувати фосфорними бомбами, які отруїли сніг: "Ми помили тим снігом посуд – і всі отруїлися, всім було погано. З того часу ми перестали сніг чи дощову воду використовувати взагалі. Вдалося знайти криничку – хоч вода там була зовсім не питна, мусили кип’ятити і пити, бо іншої не мали. Не було, де її взяти, нікуди не пройдеш, всюди стріляють".
Спочатку між бомбардуваннями вдавалося трохи повертатися із підвалу у дім, проте коли бомбити почали майже безперервно, довелося переїхати під землю повністю.
Ми уявити не могли, що нас так бомбитимуть, що просто рівнятимуть наші будинки із землею. Я повірити у це не могла, – ділиться вона. – Такі снаряди прилітали – 6 метрів у глибину і 10 в довжину, жоден дім і підвал не врятують.